Марина та Сергій Дяченко - Брамник

Студенти — їх стало вдвічі більше — зграйкою стояли біля широких сходів університету й натхненно дражнилися з двох вертких дівок у яскравому вбранні. З того, як незлостиво й навіть прихильно огризалися дівчата, можна було зробити висновок, що вчені юнаки знайомі з ними досить давно й доволі близько. Офіцер варти, а з ним і вояки з цікавістю спостерігали за напівжартівливою сваркою.

Тим часом на університетський ґанок вийшов старий у пишній перуці, в чорній хламиді та з масивним ланцюгом на шиї. Студенти принишкли, як миші, дівки похихотіли ще трохи й замішалися в юрбу. Старий, сповнений обурення, щось суворо вичитував шанобливо завмерлим юнакам, голос його нагадував звуки, які міг би видавати вчений шпак. Старий дочитав повчання, з хвильку постояв мовчки — для більшої значущості — й віддалився у храм науки. За ним, посміюючись у рукави, ланцюжком потяглися студенти. Останній, із в’язкою книг, проходячи між змією та мавпою, по-дружньому ляснув мавпу нижче дерев’яної спинки.

— Поглянь! — дівчинка смикнула Ільмарранена за рукав.

Площею так само статечно й неквапно ішли четверо в каптурах, яких неможливо було відрізнити від зустрінутих Руалом і Тіллі біля пам’ятника священній примарі. Дівчинка набралося хоробрості й запитала в добросердної квіткарки:

— А хто це, тітонько?

Тітонька виявилася дуже говіркою, вона сплеснула руками так, що її хризантеми згідно закивали голівками:

— Як ти можеш не знати, дівчинко? Це воїни Священної Примари Лаша! Вони стежать за тим, щоб усі, хто живе на світі, виявляли свій трепет перед примарою і шанували її. Вони творять певні таємні обряди у вежі, а потім передають усім священну волю Лаша, і цю волю враховують і мер, і суддя, й начальник варти!

Тут квіткарку відволік рожеволиций чепурун, який зацікавився її товаром.

Руал і Тіллі перезирнулися й рушили далі.

Ільмарранен трохи забарився біля входу в університет і не втримався, щоб не підійти до дерев’яної мавпи. Її тулуб ззаду був відполірований до блиску поколіннями студентів-шибеників, і Руалові раптом до болю схотілося носити трикутну шапочку з китицями й завмирати під поглядом суворого професора. Він зробив крок до дверей, але ввійти не зважився, тільки згадав на мить пряний запах книжкового пилу та візерунки прожилків на дерев’яній стільниці, згадав, як німіє щока, коли засинаєш над фоліантом… Тіллі нетерпляче тягла його за полу, він стримав зітхання й пішов геть.

Крутився людський вир, закликали торговці; Тіллі, над міру збуджена, крутилася в усіх під ногами і якось особливо віддано заглядала в очі Руалові. Він посміхнувся тому, як дивує дівчинку велике місто і як воно їй подобається. Його штовхнув дуже пристойний з вигляду пан у довгополому каптані. Він мимохідь вибачився, Руал відповів тим само. Між ними шаснула Тіллі, підморгнула Ільмарранену круглим веселим оком. Повз них протупав патруль.

— Варто! — гнівно погукали в Руала за спиною. Він озирнувся.

Пан у довгополому каптані тримався рукою за груди, й Ільмарранен спершу подумав, що в нього серцевий напад.

— Варто! — знову загукав пан. — Гаманець! Щойно був тут, украли! Тримай злодія! Стражники!

Промайнуло серед цієї колотнечі до смерті перелякане личко Тіллі, а офіцер у червоному зі смугами мундирі та його солдати вже стояли поруч, суворо озираючись і з підозрою вдивляючись у обличчя. У юрбі зчинилося сум’яття.

— Тримай злодія! — знову загукав довгополий пан, а офіцер гримнув:

— Усім стояти на місці!

Солдати нишпорили очима в юрбі. Чесні городяни й собі щосили вертіли головами, видивляючись злодія, котрий, звичайно, не встиг далеко втекти.

Тіллі опинилася поруч з Ільмарраненом, бліда, з гарячково блискучими очима, вона міцно вчепилася в його куртку. Руал здивувався:

— Ти чого?

Тіллі мовчки замотала головою, а офіцер і солдати тим часом наближалися. Якогось підозрілого хлопця з юрби ретельно обшукували під голосіння потерпілого.

— Злодій! Злодій! Тримай злодія! — продзвенів раптом напружений, майже дитячий голосок. Руал озирнувся — дівчиська поруч уже не було.

Тіллі, невдоволено подумав Руал. Цього ще бракувало, ну куди вона лізе, дурепа?! Він пошукав дівчисько очима.

Тим часом офіцера сторожі смикнули за мундир, він нахилився, підставив комусь вухо, потім випростався і рушив крізь юрбу:

— Відступіть! Геть з дороги!

Руал став навшпиньки й побачив Тіллі. Вона теж побачила Ільмарранена, і очі її радісно засяяли:

— Он, пане офіцер! Ондечки він!

— Постороніться! — гримнув офіцер на тих, що заступали прохід, проштовхався до Руала й міцно схопив його за лікоть. Приспіли й солдати, колом оточили їх.

— У чому справа? — спитав Руал, холодіючи, але намагаючись говорити спокійно.

Замість відповіді офіцер запитливо глянув на Тіллі. Та радісно закивала:

— Він, він! Ви обшукайте його, пане офіцер, гаманець при ньому!

Руала ніби вдарили в обличчя. Він похитнувся і, ще не вірячи, самими губами спитав у дівчиська:

— Ти що, здуріла?!

Цієї миті його лікті завели назад, спритні руки пройшлися по його боках і витягли з широкої кишені вівчарської куртки товстий шкіряний гаманець:

— Це що таке, га?

Руал дивився на гаманець, і перед очима в нього спускалася завіса. Здригнулись коліна… Тіллі? Навіщо? Божевілля…

— Я запитую, чий це гаманець? — підвищив голос офіцер. Руал підвів голову — як же вони кумедно виголюють брови, ці стражники.

Його уже в’язали. Підоспілий пан у довгополому каптані впізнав гаманець і був щасливий. Десь там, на краєчку Руалової свідомості, скрекотіла Тіллі: «А я побачила, як він гаманець витяг — і в кишеню… Я з колиски оката, ось!» Син запитував батька: «Тату, це злодій? А що йому буде?» Батько відповідав статечно: «Руку відрубають і вуха… Щоб знав».

— Постривай-но, — офіцер поліз Ільмарранену за пазуху. Руал смикнувся, та руки його були заломлені за лікті. Офіцер тим часом витяг невеликий брудний згорток.

— Це моє! — скрикнув Руал.

Офіцер ощирився:

— Ти ба…

Упала на бруківку ганчірочка. Золота спинка, смарагдові очі.

Зойкнули цікаві глядачі:

— Золото… Ти тільки поглянь!

У Тіллі вирвався голосний стогін досади.

Начальник варти недобре всміхнувся:

— Та ти, бачу, вже попрацював, і на славу…

І звелів солдатам:

— Ведіть!

Його волокли крізь юрбу, й над головами лунало: злодій, злодій…

Люди розступалися, тицяли пальцями, хтось кинув каменем, а небо й дахи з черепиці крутилися над його головою, крутилися дедалі швидше, і з кожним кроком він забував смак трави, і колір вина, і пряний книжковий запах.

* * *

Карета залишилася на заїжджому дворі — назад ми мчали верхи. Ларт квапився, і ми з ранку до вечора не сходили з коней; у строкату стрічку злилися міста й селища, повз які ми пролітали, миттю залишаючи позаду.

Десь на півдорозі