Люко Дашвар - Биті є. Макс

перетворити кинутий цех на витвір промислового дизайну, – розсміялася. – Якщо ти раптом знову надумаєш шокувати наших… бонз.

Макс пожвавішав, зазирнув дівчині в очі.

– Вони не зрозуміли. То не стало для них очищенням.

– На власній шкурі відчули. Теж чимало, – замовкла, знизала плечима. – Було весело…

– У тебе незвичайне ім’я, – сказав Макс раптом.

– А у тебе незвичайні вчинки.

– Не любиш банальності?

– А ти вже запланував запросити мене в ресторан? – розсміялася.

Макс і собі усміхнувся.

– Нані… Ти ковдру з балу не викинула?

– Ні. Хай буде… А ти…

Не встигла договорити. У дверях кімнати виник худий високий хлопець з окулярами на довгому носі.

– Борько… – усміхнулася Нані. – Знайомся! Це Макс Сердюк.

– Ярослав Михайлович каже: їхати час, – знічено пробурмотів Боря Рудь.

Яке там їхати? Алтинбаєви не тямилися від радощів, заступили шлях: і чаю нашого не скуштуєте? Пані Женя зиркала на Макса і Нані, оптимістично усміхалася: сталося! Всадовила собі на коліна мале дівча рочків трьох: «Ох, яка ж ти чорноока!» Преса нудьгувала, Макс віддався ситуації: як буде. Косував на Нані: ти моє спасіння? Не випускав з поля зору патлатого Данка, наче нагадував собі домашнє завдання, яке обов’язково треба виконати: «Дора…» І коли у піалах чаю лишилося на денці, двері розчахнулися і до просторої кімнати Алтинбаєвих влетів Володимир Гнатович Сердюк у милі. Підхопив котрогось із малих Алтинбаєвих на руки.

– Парадокс! – патетично вигукнув. – Сімейні цінності – вічні, але ми не маємо права відкладати їх на завтрашній день.

Добре хоч не ляпнув: дружитимемо сім’ями…

Макс думав про Нані. Посеред страхів, сумнівів, жахливих спогадів і незрозумілих перспектив чорнява Нані Новаковська здалася такою чистою, розумною і… відповідною статусу Дюка. Кадуцей для розбурханої душі. Як заволодіти?

Хотів було порадитися із дідом, до якого їздив тепер майже не щодня, та як вихлюпнути внутрішні гризоти, що правили своє, плели логічне мереживо – все не випадково… Недарма життя нагадало про Дору того дня, коли познайомився з Нані. «У чому внутрішній зв’язок? – бився. – Люба пішла… Та не відпустила. Дала мені Дору. Як випробування. Маю зробити для Дори щось дуже важливе, аби Люба заспокоїлася і відпустила мене?… Тільки тоді… у мене буде Нані?…»

– Де Дора? – запитав Ганну Іванівну спокійно, наче Дора вийшла на хвильку.

– Не знаю, – на автоматі відповіла секретарка. Розгубилася: може, побачив десь у місті?

Макс зміряв її здивованим поглядом.

– Вперше чую від вас «не знаю»!

– Знайти? – виправилася.

– Терміново. Казала, що вона з Теребовлі. Я поїду… до цієї Теребовлі. Це де?…

– Десь у Карпатах, – сказала Ганна Іванівна так, ніби містечко у горах загубилося, шляхів до нього нема.

Макс смикнувся.

– Знайдіть… контакти якісь. Сьогодні ж!

Секретарка – ніби усю моторність загубила. За тиждень тільки й доповіла насторожено: ось адреса Дориного батька, ось координати школи-інтернату, де вчилася, тільки, кажуть, давно не бачили її у Теребовлі. Як у воду…

Краще б інші асоціації у лексиконі відшукала. Закляк від страхів.

– І де… Де ж вона може бути?! – вигукнув люто.

Ганна Іванівна відсахнулася, кинулася сліди плутати.

– До Португалії могла податися, – бовкнула.

Що?! Так здивувався, аж присів до столу на кухні.

– Навіщо?

Ганна Іванівна все на той стіл – як Дорина мама зникла на заробітках, як Дора мріяла заробити грошей і знайти її.

– Ви ж Дорі добре платили, – підсолодила. – І паспорт закордонний має. Цілком могла виїхати…

Макс задумався – на обрії замаячила шляхетна справа. Усі гріхи відпускала.

– Хочу бачити її, – прошепотів схвильовано. – Найміть людей… Хай пройдуть увесь шлях за нею… Що вона сама вдіє? Глуха, німа… Поверніть її! Я знайду її матір… Я… – замовк.

Подумав про Нані. Спокійно і байдуже, ніби Нані мала сидіти й чекати, поки Дюк повернеться з чергової битви. Усміхнувся від передчуття карколомного катарсису у найближчі, чітко окреслені строки без розповзання на все подальше життя.

– Сьогодні яке?

– Двадцяте травня.

– На день захисту дітей маємо від’їхати. До Португалії. З Дорою.

Ганна Іванівна ледь дочекалася, поки хазяїн поїде з дому. Рвонула до кав’ярні, що стала місцем їхніх зустрічей із матір’ю Данка.

– Що робитимемо, Свєто? – схвильовано дивилася на приголомшену репортерку, яка курила і курила безупинно.

– А як же Данко? – тільки й мовила та.

– Ну, не знаю… Дора ж повернеться. Щаслива, дай Боже, бо ж ніхто не знає, що з її матір’ю. Може, нема вже кого шукати…

– Страшно…

– Страшно, – погодилася Ганна Іванівна. – Я вже думала… Не казати Дорі нічого… І Сердюкові. Не знайшла я Дору, і поготів. А з іншого боку… Свєто! Уяви тільки. Тебе десь занесла доля… У Данка з’являється шанс знайти тебе, а якісь чужі люди сидять і розмірковують: відпустити його на пошуки чи ні…

– Не вірю я Сердюкові, – прошепотіла Діброва.

– Дарма. Він дивний… Складний. Там такого у душі намішано, чорт ногу зламає. Але не сволота. Матуся – гієна, а він… його це напружує. Я ж бачу.

– Чому раптом зараз? Що сталося? Взимку вигнав дівчину, оком не змигнув, а тепер…

– Може, совість прокинулася…

– Маячня…

– Данко зрозуміє…

– Він дихати без неї відмовляється! – гірко прошепотіла Свєта Сергіївна. Закурила. – Треба, щоб Данко разом з Дорою їхав…

– Ні! – заспішила секретарка. – Ми тільки все зіпсуємо. Сердюк не захоче. Він тоді взимку, на балу… дуже роздратувався, коли Данко Дорі свою ковдру віддав. Може, через це і… звільнив дівчину. У багатих психологія проста: всі, кому платять, їхня власність. Хіба ти того не розумієш?

– Страшно… Знайде матір і не повернеться… І так може бути. Чи не знайде і все одно не повернеться. Чи повернеться спустошена і нещасна. Чи Данко втомиться чекати і рвоне світ за очі. Краще не казати нічого…

– Страшно, – відказала Ганна Іванівна. – А промовчати – ще страшніше.

Попільничка повна, офіціант втретє повторив замовлення, а вони все не розходилися.

– Все! Здаюся, – сказала журналістка години за дві – уже не розмовляли, сиділи мовчки, гарячково перебирали в голові варіанти. – Треба з цим ніч переспати. Я ще ввечері з Данком поговорю. Спробую з’ясувати… Чогось мені здається, Дора й досі нічого не розповіла йому про свою матір. Інакше хоч би словом обмовився.

– Добре… Зустрінемося завтра, – втомлено кивнула головою секретарка.

Потяглася до гаманця, аби заплатити за каву. На столі мобільний – дзень!

– Сердюк, – напружилася. Мобільний до вуха. – Слухаю, Максиме Володимировичу.

Вислухала хазяїна, вимкнула зв’язок. Тремтячою рукою поклала апарат на стіл, усміхнулася спустошено.

– Що?… – насторожено запитала Діброва.

– Сказав… Нічого не робимо для Дори… Усе відміняється…

Свєта Сергіївна заклякла на мить, дістала з пачки останню сигарету, до рота не донесла – зламала.

– Козел довбаний… –