Томас Манн - Будденброки

то там заходила мова про торгові справи, дехто вже навіть укладав угоди… Маклери приступили до оптовиків… Добродії, замішені в залі, балакали одні з одними, ніби люди, яким доводиться перечікувати разом бурю: вони розмовляють про щось інше, тільки час від часу поважно, шанобливо дослухаються до грому. Вибило п’яту годину, пів на шосту, почало смеркати. Інколи хтось зітхав, що вдома дружина чекає його з кавою, — тоді пан Бентьєн знову дозволяв собі нагадати про віконце на дах. Але більшість членів ради була тієї самої думки, що й пан Штут, який безнадійно похитав головою і сказав:

— Ні, надто я товстий, щоб туди лізти!

Йоганн Будденброк, пам’ятаючи прохання дружини, тримався коло тестя. Стурбовано приглядаючись до старого, він запитав:

— Сподіваюся, тату, вас не дуже схвилювала ця невеличка пригода?

На чолі в Лебрехта Крегера під білим як сніг пасмом волосся набрякли дві сині жили, одна його витончена стареча рука перебирала блискучі гудзики на жилеті, а друга, прикрашена великим діамантом, лежала на колінах і тремтіла.

— Дурниці, Будденброку! — озвався він, і в голосі його забриніла якась дивна втома. — Мені нудно, от і все. — Але тут-таки зрадив себе, бо раптом процідив крізь зуби: — Parbleu, Жане! Треба було б порохом і оловом навчити поваги тих смердючих голодранців, Погань!.. Мерзота!..

Консул заспокійливо промурмотів:

— Так… так… Ви маєте слушність, це досить-таки негідна комедія. Але що вдієш? Треба вдавати, що нас це не турбує. Вже вечір, вони скоро розійдуться…

— Де моя карета? Хай мені зараз же подадуть карету! — нестямно крикнув Лебрехт Крегер. Лють його нарешті прорвалася назовні, і він тіпався всім тілом. — Я наказав, щоб її подали на п’яту! Де ж вона? Засідання не буде. Чого мені тут сидіти? Я не маю наміру робити з себе посміховисько! Мені потрібна карета! Може, вони напали на мого візника? Гляньте, Будденброку!

— Тату, заспокойтеся, бога ради! Ви такі роздратовані… Вам це шкодить. Звичайно, я зараз піду й погляну, де ваша карета. Мені самому набридло вже тут сидіти. Я поговорю з людьми, скажу, щоб вони розходились додому…

Лебрехт Крегер запротестував — голосом, що раптом знову пролунав холодно й зневажливо, він наказав:

— Стійте! Ані руш! Не смійте принижувати свою гідність, Будденброку!

Та консул швидко подався до виходу.

Біля самих дверей його догнав Зігізмунд Гош, схопив кістлявою рукою за плече і грізно прошепотів:

— Куди ви, пане консул?

Обличчя його все взялося зморшками, гостре підборіддя, виявляючи відчайдушну рішучість, задерлося майже до носа, сивий чуб понуро спадав на скроні й на лоба, а голову маклер так втягнув у плечі, що справді здавався горбатим. Він вигукнув:

— Знайте ж, я готовий говорити з народом!

— Ні, краще хай я це зроблю, пане Гонгу, — заперечив консул. — У мене серед того люду напевне знайдеться більше знайомих, ніж у вас…

— Хай буде так! — безгучно відповів маклер. — Ви значніша за мене людина. — І, знову піднісши голос, додав: — Але я піду з вами, стоятиму коло вас, консуле Будденброк! Хай лють повсталих рабів упаде й на мене!

— Ох, який день! Який вечір! — захоплено проказував пір, ідучи коридором. Мабуть, він ніколи ще не почував себе таким щасливим. — О, пане консул! Ось він, народ!

Вони відчинили двері й зупинились на першій з трьох вузьких сходинок, що вели на тротуар. Вулиця мала незвичайний вигляд. Вона ніби вимерла, а з відчинених, уже освітлених вікон навколишніх будинків повисували голови цікаві й стежили за темною юрбою бунтівників, що товпилися біля дому, де засідала громадська рада. Кількісно та юрба не набагато перевищувала збори в залі і складалася з молодих вантажників з порту, робітників з комор, носіїв, учнів народної школи, кількох матросів з торговельних суден та інших мешканців міських закапелків, усіх отих «суточок», «завулків», «кутків» і «задвірків». Серед них були також дві чи три жінки, що, мабуть; сподівалися від цієї події тих самих наслідків, що й Будденброкова кухарка. Декотрі бунтарі, втомившись стояти, посідали просто на тротуар, позвішували ноги в риштак і їли бутерброди.

Доходила шоста година; хоч було вже поночі, ліхтарів, що висіли на ланцюгах уздовж вулиці, й досі ніхто не позасвічував. Таке неподобство, таке явне й нечуване порушення ладу найдужче розсердило консула, тому він озвався до натовпу гострим, роздратованим тоном:

— Люди, що це за дурну комедію ви влаштували?

Ті, що підвечіркували, посхоплювались на ноги. Задні звелися навшпиньки. Кілька вантажників, що працювали в консула, поскидали шапки. Всі насторожилися, почали підштовхувати один одного в бік, приглушено загомоніли:

— Це консул Будденброк! Консул Будденброк хоче говорити! Стули пельку, Кришане, це такий чоловік, що його краще не дражни! А он маклер Гощ, глянь! Мавпа, та й годі! В нього, видко, не всі дома, ге ж?

— Корле Смольте! — знову почав консул, втупивши свої маленькі, глибоко посаджені очі в робітника з комори, клишоногого парубка років двадцяти двох, що стояв біля самих східців з повним ротом, тримаючи в руках шапку — Кажи ти, Корле Смольте! Пора вже. Ви тут півдня горлаєте…

— Атож, пане консул, — мовив Корл Смольт, дожовуючи хліб. — Воно, звичайно, правда… але… До того дійшлося… Ми робимо революцію.

— Що ти за дурниці плетеш Смольте!

— Атож, пане консул, ви добре кажете, але як до того дійшлося… Ми не вдоволені з того, що є… Вимагаємо іншого ладу, бо такий, як тепер, нікуди не годиться…

— Слухай, Смольте, та й ви, люди! Хто не втратив глузду, розходьтесь додому, не морочте собі голови ніякою революцією і не порушуйте ладу…

— Священного ладу! — прошипів пан Гош, перебиваючи мову консулові.

— Не порушуйте ладу, кажу, — докінчив консул Будденброк. — Навіть ліхтарів не позасвічувано… Он до чого дійшли з своєю революцією!

Та Корл Смольт уже проковтнув хліб і, відчуваючи за плечима юрбу, широко розставив ноги й почав викладати свої претензії.

— Атож, пане консул, ви добре кажете! Ми тільки з приводу того… як його… загального принципу виборчого права…

— Тю на твою голову, бевзю! — обурено вигукнув консул. — Ти таке верзеш, що купи не тримається…

— Атож, пане консул, — мовив Корл Смольт, трохи збентежений, — що є, те є. Але революція повинна бути, це вже напевне. Скрізь тепер революція — і в Берліні, і в Парижі…

— Чого ж ви хочете, Смольте? Скажи ж нарешті!

— А що ж, пане консул, таки скажу: хочемо республіки, щоб ви знали…

— Тьху на тебе! Та ви ж її маєте вже!

— Атож, пане консул, та ми хочемо ще одної.

Декотрі з присутніх, що краще розумілися на політиці, щиро, добродушно засміялися. І хоч мало хто вчув, що