Тадеуш Доленга-Мостович - Знахар

Навпаки, він вирішив, що стає захолодно, і Марися може застудитися. А що за містком дорога була значно кращою, він добряче додав газу.

Сніп яскравого білого світла пронизував перед ним темряву, розсував її обабіч дороги, вказуючи шлях. Ще два повороти, за другим досить стрімкий пагорб — і вже буде путівець. Лешек думав про завтрашній день, про вирішальну розмову з батьками, про те, як він познайомить їх з Марисею, про своє величезне щастя, про вечори, що їх вони проводитимуть удвох, про ранки, коли вони прокидатимуться, щоб укотре переконатися, що їхнє щастя не було сном, що воно існує насправді… Думав про стіл, накритий для двох, про неї, веселу, щасливу, світлу, яка метушитиметься в його домі, у їхньому домі…

І раптом побачив…

Перш ніж думка встигла промайнути в голові, перш ніж він зрозумів, що це смерть, Лешек машинально натиснув на гальма, блискавично опустив ноги й устромив підбори в дорогу, що мчала під колесами. Розпачливо застогнали шини, два фонтани рудої щебінки бризнули по обидва боки, а тоді розлігся глухий гуркіт жахливого удару.

А потім усе стихло.

Зенон на диво чітко зрозумів, що трапилося. Він був таким тверезим, наче ніколи не мав у роті жодної краплини алкоголю. Він помстився. Там, на дорозі, лежать вони — або вбиті, або смертельно поранені. Він помстився й нічого не відчував, точніше, чув у собі цілковиту порожнечу. І цей дивний, глухий спокій.

Спустився на дорогу. Ліворуч, далеко відкинутий від колод, лежав мотоцикл. Зенон черкнув сірником. Машина перетворилася на купу понівеченого залізяччя. Рушив далі й знову присвітив собі сірником.

Вони лежали недалеко одне від одного. Її кинуло далі. Зенон нахилився над ним. Руки й ноги безладно розкидані, голова перехняблена до плеча. Він скидався на м’який манекен. Нижня щелепа розтрощена, із широко розкритого рота текла кров. Очі заплющені.

За два кроки лежала вона. Лежала обличчям долу, зіщуливши плечі, немовби плакала, неначе сама спокійно лягла тут, аби собі поплакати, вмостилася так, як усі жінки лягають, коли плачуть. Не видко було, чи з нею щось сталося. Зенон тернув нового сірника й нахилився над Марисею, аби збоку зазирнути в обличчя. І тоді побачив невелику криваву пляму на волоссі.

Озирнувся. Йому здалося, що Чинський застогнав. Та це йому, певне, причулося. Сховав сірники до кишені й рушив уперед.

Ішов, навіть не усвідомлюючи цього, дедалі прискорюючи кроки. У голові відбувалося щось дивне. Відчував, що його огортає якесь нове, невідоме досі почуття, страшне почуття. Так, він боявся, смертельно боявся, але не тих, що зосталися на дорозі, а себе самого, самого себе на цьому відлюдді, у темряві, у переконанні, що зовсім близько, за спиною, мало не в ньому самому, є хтось інший, потворний, страшний, жахливий…

«Убивця!»

І раптом він побіг. Із здавлених грудей вирвалося:

— Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!

З путівця долинав гуркіт. Там люди.

— Допоможіть! Рятуйте! Убивця!

Крик переходив у виття, дике, звіряче виття, незрозуміле скавуління, у якому годі було розібрати слова, тільки божевільний страх і відчайдушне благання.

Розділ XIII

У млині спати лягали рано. Навіть жінки, які попри цілоденну працю любили товктися допізна й ніколи не могли набалакатися, просиджуючи іноді перед хатою чи не до півночі, уже вкладалися, бо ночі зробилися прохолодні.

Старий Прокіп перед образами проказував вечірню молитву й бив поклони об підлогу, тим ревніше, що була неділя.

Наймит Віталіс давно вже хропів на кухні. Молодий Василь сидів у прибудові в Антонія Косиби й тихенько вигравав майстерно на губній гармоніці, вигравав і придивлявся до знахаря, який мовчки орудував дерев’яним товкачиком, перемішуючи лій із якимись ліками й свинячою жовчю. Він готував свою дуже помічну мазь від обморожень.

І раптом у цій тиші загавкав пес. Гуси прокинулися й голосно заґелґотіли.

— Хтось до нас їде, — мовив Василь.

— То визирни, — буркнув Антоній.

Василь витер рукавом гармоніку, заховав її до кишені й неквапно вийшов надвір. Виразно розчув стукіт воза й гомін людських голосів. Багатьох голосів, певне, там було чи не вісім або десять осіб. Один біг попереду, відсапуючись від натуги. Коли добіг до Василя й спинився при світлі, що лилося з вікна, хлопець відсахнувся.

— Що за чорт?! — запитав він грізно, щоб додати собі відваги.

Прибулий, з обличчям і руками, вимащеними кров’ю, хрипко забелькотів:

— До знахаря… Рятуйте… Вони ще живі…

— Христе-Боже, хто?

— Швидше, швидше! — заволав прибулий. — Знахаря! Знахаря!

— Що там таке? — озвався Антоній Косиба із сіней.

— Рятуй їх! Рятуй! І мою пропащу душу! — кинувся той до нього. — Вони живі!

Василь зазирнув йому в обличчя й сказав:

— Це ж Зенон лимаря Войдилла.

— Що трапилося? — почувся голос Прокопа.

— Розбилися на мотоциклі! — Зенон трусився мов у лихоманці. — Але живі!

Знахар схопив його за плечі.

— Хто?! Кажи, хто?! — у голосі Антонія бринів жах.

Відповідь була вже непотрібною. Якраз під’їхав віз, на якому лежали два нерухомі тіла. Із хати вибіг Віталіс, зібралися й жінки, принесли світло.

Залите кров’ю обличчя молодого Чинського справляло жахливе враження, але очі хлопець мав розплющені і, схоже, притомні. Зате бліда як папір Марися здавалася мертвою. Серед світлого волосся над скронею струменіла кров. Знахар, схилившись над нею, намацував пульс.

Селяни розповідали одне одному:

— Я тоді якраз їхав коло віцкунської дороги, як той-во вилітає й кричить пробі. Я бігцем подивитися, аж там, хай Бог милує, лежать вони на дорозі…

— Вже й не дихали…

— На тому-во мотоциклі розбилися. Колоду хтось на дорозі покинув, і вони об той пень та й уже…

— То ми нумо радитися, що його робити, а цей навколішки падає, руки цілує. Рятуйте, каже, везіть до лікаря, до містечка, ви ж таки християни…

— Тож ми звісно, по-людськи розуміємо, от тільки як їх до містечка довезти? Душу їм розтрясе, навіть якщо вони й живі. То й постановили сюди їх, до знахаря…

— Хоч тут однаково ксьондз найпотрібніший.

Антоній Косиба обернувся до них. Обличчя його наче закам’яніло, він і сам скидався радше на мерця, ніж на живого чоловіка. Тільки очі горіли.

— Сам я тут не впораюся, — сказав він. — Нехай хтось по лікаря метнеться конем.

— Віталісе! — загукав Прокіп. — Запрягай!

— Немає часу запрягати, — закричав знахар.

— Дайте коня, я поїду, — озвався Зенон.

— Виведи йому коня, Віталісе! — погодився Прокіп. — А ти там дай знати до Людвикова, що їхній панич тут лежить.

Тим часом знахар був уже в хаті. Одним махом змів з великого столу все, що там лежало, тоді так само звільнив лаву. Руки йому тремтіли, на чолі краплинами виступив піт.

Вибіг