Стівен Кінг - Історія Лізі

відмовлявся робити те, чого вона від нього хотіла? Хіба не була вона переконана в тому, що ця особа «клеїть дурня, як кондуктор»?

— Я хочу, щоб ти з’їла яєшню, Амендо, — і негайно!

Лізі вже відкрила рота, щоб стримати її, але передумала. Вони прийдуть до того, що їм треба зробити, значно швидше, якщо дати Дарлі повну волю. А до чого їм треба прийти? Певно, до Ґрінлона. До Центру одужання та реабілітації «Ґрінлон» в Оберні. Вони вже побували ТАМ зі Скотом після останнього відключення Аменди, яке сталася навесні 2001 року. Проте згодом виявилося, що стосунки Скота з Ґрінлоном зайшли дещо далі, аніж здогадувалася його дружина, і слава Богу, що вона про це нічого не знала.

Дарла запхала яєшню Аменді в рот і обернулася до Лізі з усмішкою, яка вже починала сяяти тріумфом.

— Ось бачиш! Я думаю, що на неї треба було тільки добре натис…

У цю мить кінчик Амендиного язика вистромився між її розслабленими губами, і зафарбована в колір канарки яєшня знову впала на її нічну сорочку, ще вологу після попереднього витирання мокрою ганчіркою.

— Ти щось хотіла сказати? — лагідно запитала Лізі.

Дарла подивилася довгим, довгим поглядом на свою старшу сестру. Коли вона обернулася обличчям до Лізі, рішучий вираз, підкріплений висунутою вперед щелепою, з нього зійшов. Вона здавалася такою, якою й була: уже літньою жінкою, яку нагальні справи родини дуже рано підняли з ліжка. Вона не плакала, але була розгублена й спантеличена; її очі, ясно-голубі очі, що їх мали всі дівчата з родини Дебушерів, блищали від стримуваних сліз.

— Це щось інше, аніж було вчора, чи не так?

— Авжеж.

— А вночі нічого не сталося?

— Ні, — відповіла Лізі, ні на мить не завагавшись.

— Вона не плакала, не дратувалася?

— Ні.

— О, що ж тоді нам робити?

Лізі знала практичну відповідь на це запитання, й у цьому не було нічого дивного; Дарла могла думати інакше, проте Лізі й Джоді завжди схилялися до ділового розв’язання подібних проблем.

— Ми покладемо її назад: дочекаємося початку робочого дня й зателефонуємо до закладу, який називається «Ґрінлон», — сказала вона. — І будемо сподіватися, що протягом цього часу вона не обмочиться в ліжку.

4

Щоб скоротити час чекання, вони пили каву та грали в крибідж, гру, якої дівчата з родини Дебушерів навчилися від Денді задовго до того, як стали їздити у великому жовтому шкільному автобусі до Лісбон Фолз. Після кожного третього або четвертого здавання карт котрась із них ходила поглянути на Аменду. Вона була все такою самою, лежала на спині й дивилася у стелю. У першій грі Дарла обіграла свою молодшу сестру; у другій зуміла вийти сухою з дуже складної ситуації, знову залишивши Лізі ні з чим. Те, що Дарлі цього вистачило, аби прийти в добрий настрій, навіть при тому, що нагорі лежала Аменда в такому стані, примусило Лізі замислитися… але вголос вона не захотіла казати нічого. День обіцяв бути довгим і, якщо Дарла починала його з усмішкою на обличчі, жахливим. Лізі відмовилася від третьої партії, й вони стали дивитися на виступ якогось співака кантрі в останньому циклі телепередачі «Сьогодні». Лізі майже почула, як Скот каже: Ні, він не витіснить друзяку Генка з цього бізнесу. Він мав на увазі, звичайно, Генка Вільямса. Коли йшлося про музику кантрі, то для Скота існували друзяка Генк… і всі інші.

О п’ятій хвилині на десяту Лізі сіла до телефону і знайшла в довіднику номер Ґрінлона. Вона подивилася на Дарлу зі збляклою і знервованою усмішкою.

— Побажай мені успіху, Дарло.

— Авжеж, я тобі бажаю успіху. Ти мені повір.

Лізі набрала номер. Телефон на другому кінці лінії подзвонив лише раз.

— Алло, — сказав приємний жіночий голос, — Ви розмовляєте з Реабілітаційним центром американської корпорації охорони здоров’я.

— Алло, моє прізвище… — Лізі почала говорити це, перш ніж приємний жіночий голос почав перелічувати всі варіанти перемикання лінії зв’язку, можливі в тому випадку, якщо клієнт мав перед собою кнопковий телефон.

Приємний жіночий голос був магнітофонним записом. Лізі мала таке відчуття, ніби їй підсунули черговий бул.

«Заспокойся, зрештою, це непогано організована система», — подумала вона, натискаючи на кнопку 5 — кнопку інформації для потенційних пацієнтів.

— Зачекайте, будь ласка, поки ваш запит буде оброблено, — сказав їй приємний жіночий голос, після чого стала грати оркестрова музика, невиразно схожа на мелодію «Мені треба додому» Пола Симона.[22]

Лізі розглянулася навколо — сказати Дарлі, що вона дотелефонувалася, але Дарла пішла з’ясувати, як там ся має Аменда.

«От паскудство, — подумала вона, — невже їй здалося…»

— Алло, це Кассандра, чим я можу допомогти вам?

Це ім’я — поганий знак, моя люба дитино, — зауважив Скот, який розташувався в її голові.

— Мене звуть Ліза Лендон. Місіс Скот Лендон…

Вона, мабуть, рекомендувалася як місіс Скот Лендон не більш як десяток разів за всі роки свого подружнього життя й ніколи — за двадцять шість місяців свого вдівства. Але було неважко зрозуміти, чому вона зробила так тепер. Скот назвав би це «візиткою слави», й він сам іноді нею користувався, хоч і нечасто. Частково тому, як він пояснював, що, роблячи це, він почував себе самовдоволеною діркою в дупі, а почасти — боявся, що це не спрацює. Мовляв, якщо він прошепоче на вухо метрдотелю А ви знаєте, хто я такий? то метрдотель так само пошепки відповість Ні, пане, — а хто ви, розтуди вас, такий?

Поки Лізі говорила у слухавку, розповідаючи про попередні епізоди самокалічення та напівступору її сестри і про те тяжке ускладнення, яке вони спостерігали цього ранку, вона почула тихе клацання комп’ютерних клавіш. Коли Лізі замовкла, Кассандра сказала:

— Я розумію вашу стурбованість, місіс Лендон, але в Ґрінлоні сьогодні немає жодного вільного місця.

Серце у Лізі впало. Вона вмить уявила собі Аменду в жалюгідній комірчині в Меморіальній лікарні Святого Стефана в Но-Саупа в засмальцьованій гамівній сорочці, уявила, як вона дивиться зі свого заґратованого віконечка на світлофор, що блимає на перехресті, де Автострада 117 перетинається з Шосе 19.

— О, даруйте… Але… чи ви певні, що це справді так? Тут не йдеться ані про програму Медікейд, ані про Синій Хрест, ані про жодну з таких програм — я заплачу готівкою, не сумнівайтеся… — Вона намагалася вхопитися за соломинку. Була готова благати й принижуватися. Коли тобі не залишається нічого іншого, пообіцяй гроші. — Якщо це має для вас якусь вагу, — невпевненим голосом додала вона.

— Власне, не має ніякої, місіс Лендон. — Їй почувся тепер певний