Василь Миколайович Шкляр - Чорне Сонце

під лагідним сонцем (Гриневі жаркувато було в сторожовій одежі), низько, наче його хто прихилив, синіло небо. Від городів тягло солодким димком – хтось палив бадилиння, і з тим димком у Гриневу душу закралася осмута. Йому б радіти: ось же керогаза несе додому, що дістався за так, є чим потішити Килину, щоб не цокотіла, а радості мов не було.

Згадав, як вони поверталися з Захарком від Калинового Куща, коли шофер утік з вишнями, і тоді Гринь трохи не плакав з досади, а Захарко, витягуючи тоненьку шию, зазирав йому в обличчя й бубонів:

– Вони йому боком вилізуть, ті вишні. Не переживай, чуєш? Це не смертельно, буває гірше.

– Що я Килині скажу?

– Скажеш, що перекинулися. Машина в кувет улетіла – і від вишень кисіль остався. А ти живий – петраєш? Міг би ребра поламати чи й голову стерять, але пронесло, нема й подряпини. Радіти треба, дякувати долі, що вцілів, а ти журишся. Нам повезло, вважай, – аж світився Захарко, ніби справді щойно стояв одною ногою в ямі, але вибрався.

– Повезло… шпанки наші повезло, – пісно всміхнувся Гринь. – Оце я точно знаю. А так, як ти, не вмію. – І відчув, що заздрить Захаркові: йому ще й повезло, бач.

І тепер, ідучи з керогазом під пахвою, чув, як дзумить у грудях той комарик: Гринь таки заздрив Захаркові.

7

Після того Бублик майже щовечора став заглядати до Захарка. Одного разу навіть чвертку олії (він казав: «голія») приніс під полою, бо картопелька, зварена на газовій плитці, хоч і смачна, але «з голією лучча».

– Це не подумай, Захаре, що вкрав. Килина сама дала. Збили з сьогорічного соняха, то каже: на, занеси Захаркові. Це вона тобі за керогаз годить, бо штука, не буду брехати, хороша. Не чадить, не смердить, видно, на совість роблена.

– Я тобі чорзна-що й не давав би.

– Не знаю, як і дякувати.

– А за газ Килині казав?

– Та казав, але не хоче й слухати. І ти знаєш, догадалася, бляха-муха: це, каже, тебе Захар напоумив. Нє, кажу, це чужий чоловік посовітував, він зробив собі, то не має клопоту ні з дровами, ні з гасом. А вона: то це всі, виходить, дурні в селі, один ти розумний, еге? Та, кажу, всігда комусь першому треба починати. А вона: знайшовся мудрагель, мовчав би отам. Вперлася. Ну, це, може, ще й через те, що керогаз тепер є, мороки поменшало. Як ми обходилися раніше без нього?

– Не кажи.

– Але ось пожди, Захаре, скоро приїде Голька з Геною, то ми Килину гуртом укоськаємо, не я буду. Та й тоді вже зробимо, я від свого не відступлюся. – Гринь підходив до плитки, роздивлявся. – А ти нікому більше не казав?

– Казав, – мовив Захарко і відвів очі до вікна.

– Кому?

– Що – кому? А-а-а… Петрові Шкандибі.

– І що він?

– Язика проковтнув. Потім каже: як би й собі… провести?

– Ну?

– А чого б і ні?

– І то правда. Петро молодий, жінка молода, їм треба.

– Тіки ти Петрові теж ні слова, бо я казав, що ніхто не знає.

– А він що?

– Правильно, каже, поки що мовчімо, бо це таке діло. Зате, каже, коли все буде благополучно, то ми вам пам’ятник поставимо.

– Петро – чоловік грамотний, знає, що каже.

– Так що мовчи і ти.

– Що я тобі – язиката Хвеська?

– Це я так.

– Якби не Килина, сьогодні провів би.

– Нічого, дійде і до вас черга.

– А чо’ ж, і дійде. Моїй аби всі зробили, то ще й гризтиме, що в нас нема. Вона як той, що за компанію повісився. А моя б воля – сьогодні рішився б… О. Нічо’, хай приїде Голька… Хоч і керогаз, скажу тобі, не останнє діло. Не знаю, чим тобі одплатити.

– Не треба мені нічо’, зарядив зі своєю дякою…

– А що тут скажеш, коли воно вещ. Слухай, Захаре, я оце курника глядю, то часто чую ночами, як лиси дзявонять недалечко від ферми. Видно, курячий дух чують. Може б, ти які капкани поставив?

– Воно мені треба?

– Чув я, лисяча шкурка тепер більше сотні.

– То й що?

– Як – «що»? Зловив би парочку, мав би на чорний день.

– Грошей мені не треба. Скажи своїй Килині, хай вона ловить, – підкусив Захарко. – Дай своє ружжо, і хай полює, бо в капкан лис не піде, він не дурний.

– Я ж хотів, щоб тобі лучче, ти ж колись мав капкани, – образився Гринь і натякнув на колишні Захаркові лови, коли той нагледів був у себе за хатою куничі сліди і розставив пастки, а впіймав Шкандибиного кота. – А не хоч, то як хоч. Міг би шапку собі добрячу пошить.

– Я своє сказав.

– Хоча біда тепер з цими шапками, – примирливо мовив Гринь. – Ти ж чув, що Тетяна Поліщучка в криницю стрибнула?

– Як… стрибнула?

– А так – шубовснула, і все.

– Втопилася?

– Слухай сюди. Поралася Тетяна в хаті – це ж учора було, – а малий її у дворі гуляв і шапку кролячу вдів, тіки-но купили йому, то не втерпів, удів, хоч і тепло. Як я оце. Правда, я на ніч вдягаю, а він так. Ну, порається Тетяна коло горшків та й виглядає вряди-годи надвір, за малим дивиться. Ти ж, каже, до криниці на підходь, бо там тебе скрипиця вхопить. Це корба скрипить, і вони малому кажуть, що то в криниці скрипиця живе, така, що малих дітей хапає. А воно ж інтересно заглянуть, яка та скрипиця. Хоч і страшно. Ну, не про те мова. Вибігла Тетяна котрий уже раз, дивиться – нема хлопця. Туди-сюди – нема. Вона тоді до криниці мерщій, глядь, а насподі шапка плаває. І думаєш – що? Плигнула, аж загуркотіло. Що то – мати! Мати – це…

– Та й що ж тоді? – перебив Захарко.

– А що, нагодився, слава Богу, Микола Гузій, по воду прийшов, покликав ще Гната Притулу – витягли. І найінтересніше тут ось що, Захаре. Витягають Поліщучку з криниці, а на плечі в неї чорний котяка сидить, пазурами вчепився. Отож він, бляха-муха, і впав туди, плавав, а Тетяні здалося – шапка. Хлопець її до сусідів забіг.

– Це добра мені скрипиця, такого й не чув ніколи.

– Я ж кажу, що то – мати, Захаре. Хіба інший хто стрибнув би? Тіки мати за дитиною своєю.

– Десь і кота чорти піднесли.

– І шапці тій тре було в такий раз появитися. Я оце думаю, щоб із моєю чогось