Анджей Стасюк - Схід

чути креозотом із шпал. У шістдесят восьмому — шістдесят дев’ятому. Вагони були темно-зелені і брудні. Вони возили пролетаріат. Вранці і пополудні. Тато їздив автобусом. Потяг повільно розганявся. Суміш диму і пари мали особливий смак. Будинок станції був дерев’яний, шальований і помальований на зелено. Почекальня була схожа на темну сільську кімнату з одним вікном. У куті стояла кахельна піч. Підлога була із широких, голих дощок. Можливо, фарбу стерли черевики подорожніх. Пахло порохами і тютюновим димом. Відразу за станцією починався ліс. У дні зарплат з пообідніх потягів виходили робітники. На вулиці, що вела до станції, був магазин з горілкою. Вони виходили напитися перед тим, як далі їхати додому. Потім каменем лежали у заростях. Часом їх хтось обкрадав. Розбуджені вечірнім холодом, сідали на останні потяги.

Вони мені нагадували тата, хоч він ніколи не пив і їздив автобусом, а не потягами. Вони нагадували всіх тих чоловіків, що виходили з головних воріт заводу. Вони жили в його тіні і в його тіні мусили померти. Так їм здавалося, бо хотіли бути вірними своїй долі. Але їх зрадили. Вони отримували гроші, які робили їх невільниками. На червоній сотці диміли чорним комини у похмурому, кривавому пейзажі, а впоперек банкноти їхав старомодний локомотив. Завод платив їм своїми зображеннями. Нікуди не втечеш. На реверсі буро-коричневої п’ятисотки гірники порпалися кайлами у призмі вугілля. На них були світлі сорочки з короткими рукавами. Я розглядав купюру і уявляв собі, що шахтарям ще гірше, бо вони ув’язнені у якійсь подобі печери. Але ж таким мало бути життя. Чоловіки лежали з розпростертими руками у заростях. Як застрелені під час спроби втечі. Так було насправді. Мов марево, вони збиралися у вечірньому холоді. Неначе упирі, їхали потягом на північ, до задушливих кімнат, до хат із худобою за стіною. З порожнім серцем, із гіркотою, що підступала до вуст. Я їх трохи побоювався, а трохи ними захоплювався. Після них залишалася зім’ята трава.

Одного дня я вирушив уздовж колії. Минув станцію і ввійшов у ліс. Мав тоді дев’ять або десять років. Я йшов піщанистою стежкою залізничників, які обслуговували семафори. Через годину ліс розступився і я вийшов на бічні колії з кількома понищеними вагонами. Заліз до одного з них. Пахло старим мастилом і ще чимось хімічним. Запах був настільки яскравий, що майже перетворювався на смак. Перший раз я був у товарному вагоні. Чувся злодієм — з п’янкою піднесеністю на душі. Почув наближення потяга і причаївся в куті. Це проїхав брудно-зелений пасажирський. За кількасот метрів стояла фабрика цементу. Три або чотири збірні вежі були височенні, як багатоповерхові новобудови. Все здавалося безлюдним і непорушним. Лиш вітер ніс хмари сірого пилу, і в мене сльозилися очі. Я дивився крізь шпари між дошками, і цей пейзаж здавався гарним і недосяжним. Неначе Азія — вітер з порохами і хвилі дикої трави. Я уявляв собі купюру невідомого, але високого номіналу із зображенням елеваторів на реверсі. На зворотному боці було обличчя чоловіка. Може, одного з тих, що спали навзнак.

Вперше я відійшов так далеко від дому сам. Покинув дім, покинув попереднє життя. Насправді був у Азії. Повертався, змінившись назавжди. Втратив відчуття часу. Я йшов тією самою стежкою, яка тепер вела кудись у глибини світу. Під семафором пахло гасом. Рейки утворювали велику дугу, і вдалині на сірій стрічці неба з’явився силует станції.

Тепер тут нема нічого. Станція пласка і порожня. Нікому не потрібен помальований зеленим будиночок із кахельною піччю всередині. Просто всідають і висідають. За сорок хвилин можна доїхати до аеропорту. Я стою сам і згадую собі події і речі. На тлі лісу вчасно з’являється S3. Червоний, швидкісний і тихий. Рушає без шарпань і набирає швидкості. Замість гуркоту коліс чути лиш наростаюче металеве шипіння. Насип тепер вищий, ніж був колись, і я дивлюся зверху, як мізерна забудова поглинає дикі місця. Розповзається і остаточно нівечить минуле. Але мені байдуже. Я бачу минуле виразніше, ніж теперішність. Адже те, що є, набуває сенсу щойно тоді, коли промине. Отож їду і дивлюся крізь краєвиди.

Залізним мостом переїжджаємо через канал. Відчайдухи колись скакали з нього на головку. Жеранське Акапулько. Над околицею смерділо падаллю з м’ясокомбінату. Туші і голови корів гнили в ямах, викопаних на пустирі. Потім праворуч починався завод. Нині він покинутий і мертвий. Хоча мені навіть не потрібно напружуватися, щоб повернулися запахи, звуки і тремтіння підлоги, викладеної з дерев’яних плиток. Це було немов живе, ніби гігантську бестію лихоманило. Тисячі машин вібрували безперервно, постійно, впродовж двадцяти чотирьох годин. На пресуванні, в кузні, у гартівні, у ливарному цеху, у лакувальному, у зварювальному, у монтажному, складальному, ремонтному. Батько виходив з дому по п’ятій і змінював тих, що працювали вночі. Те, що набрало руху, не мало спинятися. Було заплановане на вічність, як влада пролетаріату, яку в нього відібрали до того, як він її здобув. Автомобілі мусили виїжджати і виїжджати, поки не будуть задоволені бажання і тут, і в Китаї, Індії, Єгипті, Сирії, на Кубі, у Гвінеї та Монголії. Тому батько вставав по четвертій і йшов до холодної лазнички, де підлога була викладена плиткою із жовто-червоними спіральними візерунками. З-під теплої ковдри я прислухався до відголосів. Темними зимовими світанками я був упевнений, що не піду його слідами, хоч він не міг собі уявити, що буде інакше. Мама вставала ще раніше, аби приготувати йому сніданок. Упродовж десятиліть. Задля кількох канапок. Я наслухав у півсні. Як вони пораються, не перемовляючись. А тоді на дверях клацала засувка, і батько виходив у студену темінь, бо народ чекав на свої автомобілі. Чекав даремно, бо завод платив самими лиш своїми зображеннями.

З вікна тихого і швидкого потяга я дивлюся на руїни. Може, тут стояли преси, може, щось інше. Пресовий цех був, мабуть, найвищим. Мусив вмістити зеленаві колоси, які вибивали з металевого листа частини кузова: капоти, двері, крила. Гамір був апокаліптичний. Машини були десять метрів заввишки. Запустити їх можна було лише двома руками і стопою. Для убезпечення від випадкового ввімкнення. Вони були загрозливі і великі, як Годзила. Коли заводські споруди стають нижчими, на іншому боці ріки визирають хмародери. Небо блакитне, і вони виблискують на сонці. Однак я, навіть не напружуючись, уявляю собі, що їх нема. Зрештою, вони дуже нагадують порожнечу. Біля мене сидять молоді і байдуже дивляться на міський пейзаж, який для них нічого не таїть. Натомість я крізь повітря бачу всі минулі речі і