Андрій Анатолійович Кокотюха - Привид із Валової

нагоди, міг навіть зацитувати в жіночому товаристві кілька римованих рядків, аби справити враження. Та загалом намагався уникати публічних зібрань творчих людей. Міг би дізнатися наперед, що тут відбувається, й перенести зустріч в інше місце.

Тим більше, збирався говорити й домовлятися з Шацьким про важливі речі. Від серйозної розмови нічого не мало б відволікати.

Коли зайшов, читання, мабуть, тільки почалися. Високий худий молодик у круглих окулярах, у фраку явно з бюро прокату одягу та надміру пишній шийній хустці, саме промовляв:

— Пані та панове, наше освідчення в чистому коханні оголошую дійсним! І дозволю собі освідчитися першим!

Ніхто з присутніх не заперечував, сміливця підтримали оплесками. Прокашлявшись, молодик поставив ногу в черевикові на край стільця, виставив руку вперед і звернувся до супутниць за своїм столиком:

В тебе личко — як лілеї!{33}

Устонька — рожевий цвіт!

Очі — зорі, шовки — вії,

А волосся — оксамит.

Знаючи, як воно, коли заважаєш навіть найменшим рухом заглибленому в себе творцеві, Кошовий перемістився праворуч, ближче до стіни, й так, попід нею, почав обходити столики, обережно пробираючись до зайнятого Шацьким місця. Поки дістався, молодик уже завершив перше послання й розкланювався, приймаючи ввічливі оплески.

— Ох і влипнули ж ми з вами, — пробурчав Клим, умощуючись. — Може, підемо звідси?

— Про що ви говорите, пане Кошовий! — щиро обурився Йозеф. — Це що, котові під хвіст усі мої старання? Аби ви знали, як важко було тут сьогодні хоча б щось зарезервувати! Лише дякуючи моїм особистим добрим знайомствам, пане Кошовий, маємо цей чудовий столик!

— Чим він такий чудовий?

— Звідси все видно!

— Боже, я ж не дивитися прийшов! Тим більше — не слухати!

Вигукнув занадто голосно — з-за сусідніх столиків на них зашикали шанувальники поезії. Саме підвівся наступний читець, з незвично довгим волоссям, теж у фраку, але без неодмінного метелика. На стілець не ставав, опустився на одне коліно, звів руки до стелі:

Панно моя, панно!

Зоре на блакиті —

Та краса на тобі,

Що роса на цвіті.

Кошовий зітхнув. Справді, Шацький мав рацію: ліпше залишатися тут, аніж зараз, під глибокий вечір, шукати щось краще й спокійніше.

— Гаразд, ви замовили щось?

— З вашого дозволу, пиво та деруни. Пиво темне, власної броварні.

— Нехай буде. — Клим присунувся ближче, намагався не зважати на поетичні одкровення. — Тут панує любов, а ми з вами про смерть та про смерть. А, нехай. Все одно домовлятися треба.

— Кому? Про що? Яка смерть, пане Кошовий?

Вони замовкли, бо кельнер приніс кухлі з пивом і таріль з акуратно викладеними товстенькими рум’яними гарячими пляцками. Щойно він відійшов, Клим спрагло зробив чималий ковток і присунувся до Шацького ще ближче.

— По порядку. У мене до вас серйозна справа. Тож домовлятися, відповідно, треба мені з вами. А смерть… Антон Моргун і, підозрюю, не лише він. Усе набагато серйозніше, ніж неіснуючі скарби. Й страшніше, аніж привид Чорної пані.

Шацький вкляк із пінним кухлем біля рота.

— Господи… Що сталося? Що ви накопали зі своїм талантом довбати глибоко?

— На все свій час. — Клим підсунув деруни ближче до нього. — Остаточних відповідей у мене нема. Ні в кого їх нема. Без вашої допомоги я їх не отримаю, хоч попереджаю: якщо дасте згоду — встрянете в небезпечну авантюру.

— Не вперше. Я давно говорив: із вами цікавіше, ніж із хворими зубами моїх пацієнтів.

— Не поспішайте, Шацький. Ще раз кажу — не іграшки, не шахрайські вигадки. Маємо справу зі смертю, котра, виглядає, мусить прикрити іншу смерть, значно огиднішу й кривавішу.

— Розігріли, — Йозеф знову хильнув пива. — Говоріть, я уважно слухаю. Чи ви думали — злякаюся й утечу звідси, не дослухавши навіть?

Замовкнувши, аби самому пригоститися, Клим зиркнув на чергового читця. Цей виявився зовсім не романтичним із вигляду товстуном, ще й найстаршим з усіх. Хоч костюм убрав найдорожчий, що перекреслювало думку про традиційно бідних поетів. Голос виявився тонким, навіть писклявим:

Шепочуть вишні, сяють цвіти,

В саду щебече соловій.

На небі місяць вповні світить —

Єдина ти в душі моїй!

Змусивши себе відсторонитися, не звертати на нього та інших уваги, Кошовий заговорив:

— Пам’ятаєте, я оцінив мудрість вашої чудової Естер? Тоді я лише відчув її правоту, не розуміючи, в чому вона була. Тепер знаю напевне.

— І в чому ж?

— Антона Моргуна справді не обдуриш на полові. На це звернула увагу лише ваша дружина. Раніше мені, так само як іншим, не приходило це в голову. Бо будинок на Валовій — це насамперед привид і все, що з ним пов’язане. Значить, якщо Мазарек організував, а його підручні скоїли два вбивства, аби досягнути своєї мети й залякати Кароля Білецького, смерть Моргуна вписується в загальну картину. Дуже просто припустити: приватний сищик розкрив змову, вистежив злочинців, збирався зловити на гарячому й сам потрапив у пастку. Звинуватити душогубів не складно хоч у двох убивствах, хоч у трьох. Вони попервах однаково не визнаватимуть їх, від кількості жертв нічого тут не залежить. Згодні?

— Мабуть, ви маєте рацію, — погодився Шацький. — На такі-от думки вас наштовхнула моя фейгале?

— Саме так. Вірніше, зародила сумнів у тому, що досвідчений, бувалий у бувальцях Моргун міг отак легко піддатися на шахрайську виставу. Й відразу виникло наступне запитання: а чи справді він переймався привидом та його загадкою? Я, — Кошовий тицьнув себе пальцем у груди, — виконував прохання передусім Кароля Білецького, однієї з головних зацікавлених осіб. Знайшов він мене через посередництво пані Богданович. І жоден, жоден з них, Шацький, не обмовився й півсловом про те, що до мене цього горішка намагався розгризти інший!

На них знову обурено зашикали, Клим перепросив, випив пива, перевів подих.

— Зрозуміли мене? Антон Моргун був не з таких, хто робить щось із власної цікавості. Можливо, він чув про Чорну пані. Та навряд чи почав розплутувати її таємницю з власної волі, за власним бажанням. Після нічних пригод на Валовій мої стосунки з паном Ліндою дещо поліпшилися. Не назвав би їх приятельськими, та чоловік почав мені довіряти. Тож я зустрівся з ним, переговорив, розпитав і переконався у своїй правоті — Моргун не з таких. Його цікавило лише те, за що платять живі гроші. Він жив, надаючи приватні послуги, і це я теж можу підтвердити, трошки його знав. Могло статися щось надзвичайне, згоден. Та усе ж таки я схильний вважати: ніхто не просив Антона встромляти носа в історію з привидом. Тим більше — зі скарбом, котрий не виглядає