Саллі Грін - Напівдикий

Ось уже вдруге. Минулого разу він знову відновився після десятисекундної паузи. Я відраховую десять секунд:

п'ять

шість

сім

вісім

ну ж бо ну ж бо

десять

одинадцять

от чорт от чорт

Аж ось удар, слабенький, як і раніше, тоді ще один, і ще, щоразу впевненіше. Це вже повтор, якась схема. От чорт! Якщо це схема, то так буде знову і знову.

Я й далі тримаю руку на шиї Анналізи. Ван ще не повернулася, і я не знаю…

Повіки Анналізи тріпотять і розплющуються.

— Анналізо? Ти мене чуєш?

Вона дивиться на мене, але не бачить.

Її серце знову починає битися все швидше і швидше, сильніше й упевненіше… занадто швидко.

А тоді вже вчергове зупиняється.

— Анналізо, Анналізо!

чотири

п'ять

шість

сім

вісім

дев’ять

будь ласка, прошу дихати

прошу

прошу…

Вона заплющує очі.

Ой ні, ні, ні…

І от я знову його відчуваю, слабенький, але пульс, її пульс. Він знову прослуховується, і вже не такий швидкий. А може, я просто намагаюся сам себе переконати в цьому? Анналіза не розплющує очей.

— Анналізо! Це Натан. Я тут. Ти прокидаєшся. Я тут. Не квапся. Дихай поволі. Поволі.

Її пульс стає, здається, стабільнішим, він швидкий, але вже не такий страхітливо нестримний, як перед цим, і тіло її, здається, теплішає. Я тримаю її за руку, таку тонесеньку, таку кістляву, що мені аж страшно.

— Анналізо! Я тут. Ти прокидаєшся. Я з тобою.

Її повіки знову тріпотять, і вона розплющує очі. Дивиться перед собою, але й далі не фокусує погляду на мені. Щось у її очах є неприродне — вони ніби мертві. У них не видно жодних сріблистих проблисків. І я знову відчуваю, що її серцебиття починає пришвидшуватися, знову розганяється, усе швидше і швидше. Ой ні! У неї розплющені очі, але її серце гупає так стрімко й гучно, що воно, здається, ось-ось вирветься з грудей, а тоді…

— Ні. Ні. Анналізо. Ні!

Намацую пульс, хоч і знаю, що її серце знову зупинилося.

Не можу більше рахувати. Не можу цього всього бачити. От чорт. Чорт! Може, треба зробити масаж серця абощо? Для цього її треба покласти на тверде. Просуваю руки під її тіло й піднімаю її вгору, а вона така легесенька, занадто легка. Обережно кладу її на підлогу, бо не знаю, що маю робити далі.

Кладу руки їй на груди і тисну на них, штовхаю. Здається, є якась пісенька, в ритмі якої це треба робити; я невиразно пригадую, як щось таке мені розповідав Арран. Вона швидка. Це все, що я пам’ятаю. Натискаю їй на груди, масажую серце, примушую його битися знову. Хоч насправді я й не знаю, як це робити… Не знаю, як правильно, але мушу продовжувати… Мушу не зупинятися…

— Натане… Що діється?

Це Ван. Вона навколішках біля мене.

— Її серце весь час зупиняється… Вона розплющила очі, але вони якісь мертві, а серце зупинилося знову.

— Ти все правильно робиш.

— Я вже, здається, зламав їй ребро. Не знаю, як сильно маю тиснути…

— Ти все робиш добре. Ребра зцілюються.

Ван торкає Анналізину шию, її чоло і щоки.

Тоді передає мені сигарету.

— Щохвилини випускай їй у рот одну свою затяжку, аж поки закінчиться сигарета. Це зміцнить її серце, хоча й може послабити твоє.

Роблю затяжку, а коли видихаю дим в Анналізин рот, відчуваю, як мені легенько паморочиться в голові. Роблю ще одну затяжку й нормально себе почуваю, та коли видихаю, голова йде обертом, немовби віддаю Анналізі всю свою силу. Мої губи так близько від її вуст… Дивлюся в її очі, але вони не змінилися. Роблю чергову затяжку і коли видихаю в Анналізин рот, мої губи торкаються до її. Погляд у неї не змінюється. Знову затягуюся й видихаю, трохи незграбно торкаючись її вуст, а тоді дивлюся в її очі й помічаю, як вони зблиснули.

— Натане?

— Так, я тут…

Відчуваю, як Ван торкає мене за плече й бурмоче:

— Тепер я вас залишу.

Анналіза питає:

— Це все насправді?

— Так. Ми обоє справжні.

— Добре.

Це напівслово, напіввіддих.

— Так, дуже добре. Ти спала, була зачарована.

— Мені холодно.

— Я спробую тебе зігріти. Ти дуже довго спала.

Її погляд сфокусований на мені; очі стають дуже синіми, у них поволі рухаються сріблисті проблиски, і вона каже:

— Мені так холодно…

Її рука намагається знайти мою, і я беруся за неї. Накриваю