Стівен Кінг - Воно

(«сновидіння»)

образи з підсвідомості просто йому в ментальне поле зору, яке перебуває під управлінням раціонального здорового глузду — і, якщо таке трапиться враз і зненацька, це зсуне його з розуму. Він спробував запхати їх назад, і то успішно, але тільки після того, як почув голос — то було, наче хтось, глибоко похований живцем у його голові, закричав з-під землі. То був голос Едді Каспбрака:

«Ти врятував мені життя, Білле. Ті великі парубки, вони мене на лайно зводять. Іноді я думаю, вони насправді хочуть мене вбити…»

— Руки в тебе… — мовила Одра.

Він опустив туди очі. Руки взялися гусячою шкірою. Не маленькими пухирцями, а величезними, наче яйця комах, білими ґулями. Вони, не кажучи ні слова, дивились на це вдвох, наче розглядаючи якийсь цікавий музейний експонат. Поступово пухирі гусячої шкіри зійшли нанівець.

У тиші, що запала, озвалася Одра:

— І ще я знаю дещо інше. Хтось телефонував тобі вранці зі Штатів і сказав, що ти мусиш мене покинути.

Він підвівся, коротко зиркнув на пляшки з напоями, потім пішов до кухні й повернувся звідти зі склянкою помаранчевого соку. І сказав:

— Ти знаєш, що я мав брата, і знаєш, що він помер, але ти не знаєш, що його було замордовано.

Одра коротко впила в себе ковток повітря.

— Замордовано! Ох, Білле, чому ти ніколи мені…

— Не розповідав? — він розсміявся, знову той гавкітливий звук. — Не знаю я.

— Що трапилося?

— Ми тоді жили в Деррі. Там була повінь, але вона вже здебільшого минулася, а Джордж нудився. Я лежав у ліжку хворий на грип. Він попрохав мене зробити йому кораблик з газетного аркуша. Я знав як, навчився за рік до того у денному таборі. Джордж сказав, що запускатиме його по риштаках вздовж Вітчем-стрит і Джексон-стрит, бо там вони були ще повні води. Отже, я зробив йому той кораблик, і він подякував мені, і пішов надвір, і то було востаннє, коли я бачив мого брата Джорджа живим. Якби в мене не було грипу, може, я зміг би його врятувати.

Він замовк, тручи собі правою долонею ліву щоку, ніби перевіряв оброслість щетиною. Збільшені скельцями окулярів очі мали задумливий вираз… але він не дивився на неї.

— Все трапилося просто там, на Вітчем, неподалік від її перехрестя з Джексон-стрит. Той хтось, хто його вбив, відірвав його ліву руку так само просто, як якийсь другокласник відриває крильце мухи. Патологоанатом сказав, що він помер або від шоку, або від втрати крові. Наскільки мені зрозуміло, різниця між тим і тим не варта й дайма.

— Господи Ісусе, Білле!

— Я здогадуюсь, ти дивуєшся, чому я ніколи тобі цього не розповідав. Направду, мене й самого це дивує. Ми одружені вже одинадцять років, а до сьогодні ти нічого не знала про те, що трапилось з Джорджі. Я знаю про всю твою родину — навіть про твоїх тіточок і дядьків. Я знаю, що твій дід загинув у себе в гаражі в Айова-Сіті, коли п’яним дрочився з мотопилою. Я знаю всі ці речі тому, що одружені люди — не важить, як дуже вони заклопотані, — дізнаються з часом про все. А якщо їм стає нудно і вони перестають слухати, все одно це запам’ятовується — автоматично. Чи ти вважаєш, що я неправий?

— Ні, — тихо відповіла вона. — Ти правий, Білле.

— І нам завжди було легко розмовляти одне з одним, хіба не так? Я маю на увазі, ніхто з нас не знудився до такого ступеня, щоб все почало відбуватися автоматично, правда ж?

— Ну, — мовила вона, — я завжди досі вважала, що це так.

— Годі, Одро. Ти знаєш все, що відбувалося зі мною впродовж останніх одинадцяти років мого життя. Про кожну угоду, кожну ідею, кожну застуду, кожного друга, кожного, хто зробив мені капость чи намагався зробити. Ти знаєш, що я спав з Сюзен Бравн. Ти знаєш, що інколи я стаю сльозливим, коли п’ю і надто гучно слухаю платівки.

— Особливо «Вдячного мертвяка», — уточнила вона, і він розсміявся. Цього разу і вона посміхнулась йому навзаєм.

— Ти також знаєш найважливіше з усього — мої сподівання.

— Так. Гадаю, що так. Але це… — вона затнулась, похитала головою, хвильку подумала. — Білле, яким чином цей дзвінок пов’язаний з твоїм братом?

— Дозволь мені дійти до цього своїм шляхом. Не підштовхуй мене в епіцентр цього, бо ти мене так пов’яжеш. Воно таке величезне… і таке… химерно-жахливе… що я намагаюся хіба крадькома до нього наблизитися. Розумієш… мені ніколи не спадало на думку розповісти тобі про Джорджі.

Вона поглянула на нього нахмурено, легенько струснула головою:

— Не розумію.

— Одро, я намагаюся тобі пояснити, що протягом двадцяти чи й більше років я навіть не думав про Джорджі.

— Але ж ти розповідав мені, що в тебе був брат, якого звали…

— Я озвучував просто певний факт, — сказав він. — Ото й усе. Його ім’я було просто словом. Воно не відкидало жодної тіні в моїй душі.

— Проте, я гадаю, мабуть, воно відкидало тінь у твоїх сновидіннях, — зауважила Одра. І то голосом дуже тихим.

— Ті стогони? Плач?

Вона кивнула.

— Припускаю, що ти маєш рацію, — погодився він. — Фактично, ти майже напевне права. Але сни, яких не пам’ятаєш, не рахуються, хіба не так?

— Ти дійсно хочеш сказати мені, що зовсім ніколи не думав про нього?

— Так. Саме це я й кажу.

Вона похитала головою, відверто не вірячи.

— Навіть про те, як жахливо він загинув?

— До сьогодні ні, Одро.

Вона скинула на нього очима й знову похитала головою.

— Ти питалася в мене ще до того, як ми одружилися, чи маю я братів або сестер, і я сказав, що мав брата, котрий помер, коли я був ще дитиною. Ти знала, що й батьки мої померли, а в самої тебе така численна родина, що вона всуціль окупувала поле твоєї уваги. Але це не все.

— Що ти маєш на увазі?

— Те, що не тільки Джордж перебував у тій чорній дірі. Я й про саме місто Деррі