Гаррі Гаррісон - Народження Сталевого Щура

те, що знаєш ти. Ось, сідай сюди і розкажи, хто ти такий. Потому я вирішу, що можу розповісти тобі про нашу роботу.

— Принаймні щиро, — відповів я, вмощуючись у крісло та кладучи рушницю біля себе. — Моє ім’я Джим. Я був космонавтом на венійському космічному кораблі, до того як у мене виникла невелика суперечка з капітаном і він викинув мене на цій планеті. Це все.

Мій співбесідник дістав блокнот і почав щось записувати.

— Твоє ім’я Джим. Прізвище…

Я змовчав. Він насупився:

— Добре, зробімо по-іншому. Ім’я твого капітана.

— Гадаю, що мені краще зберегти цю інформацію на опісля. Наприклад, на опісля того, як ви відкриєте мені, хто такий ви.

Він поклав блокнот і знову сів у крісло:

— Так не піде. Не знаючи, хто ти, я не можу нічого тобі розказати. Ти з Венії. А з якого міста? Назви столицю вашої планети. Ім’я вашого планетного консула…

— Давненько вже бував удома, забув. Що вдієш…

— Брехня. Ти такий самий венієць, як і я. До того як я знатиму більше…

— Що конкретно ви хочете знати? Я належу до світу Ліги, а не до цього задрипанська. Я дивлюся 3D, харчуюся у мережі Максвайн, відомій у всьому Всесвіті, сорок два більйони прибутків. Я вивчав молекулярну електроніку та маю чорний пояс із дзюдо. Це вас задовольняє?

— Можливо. Але ти сказав, що тебе скинули з венійського корабля, а це не може бути правдою. Всі контакти зі Спіовенте незаконні.

— Цей контакт теж був незаконний. Корабель привіз контрабанду. Рушниці, як оця, що в мене.

Він очевидно нашорошив вуха, зачувши таку інформацію, і знову схопив блокнот.

— Ім’я капітана…

Я мовчки похитав головою.

— Ви дізнаєтесь його, тільки якщо допоможете мені вибратися з цієї планети. Для вас це неважко, бо, як уже говорив раніше, ви під протекторатом Ліги. Тож укладімо невеличку угоду. Ви мені квиток, я заплачу за нього срібними гроутами, які маю чи незабаром матиму, що в принципі те саме. Також ви сприятимете мені у вирішенні окремих місцевих питань. Тоді я повідомлю вам ім’я капітана.

Йому це не сподобалось. Він замислився, як зіскочити з гачка, але нічого не вигадав.

— Поки ви обмірковуєте мою пропозицію, — продовжив я, — чи не могли б розповісти, хто ви такий і що тут робите?

— Ти повинен пообіцяти, що не розголошуватимеш нашу таємницю місцевим. Наша присутність на цій планеті добре відома поза її межами, але на Спіовенте заради успішного завершення справи ми мусимо працювати під прикриттям.

— Охоче обіцяю, обіцяю, мене з місцевими нічого не пов’язує.

Він схрестив пальці та відкинувся у кріслі, немовби розпочинаючи лекцію. Здається, щодо лекції я вгадав, бо саме на це вказували його перші слова.

— Я професор Лустінг із Елленбогенського університету, де працюю на кафедрі прикладної соціоекономіки. Я декан факультету і, мушу сказати без зайвої скромності, його засновник. Соціоекономіка — нова наука, вона розвивається, зрозуміла річ, на теоретичній базі соціології, економіки…

Я швидко закліпав очима, проганяючи дрімоту, і зробив над собою зусилля, щоб слухати далі. Саме вчителі, чимось схожі на професора Лустінга, були головною причиною моїх утеч зі школи.

— …роки листування та наполегливої праці наблизили реалізацію нашої заповітної мети — практичного втілення теоретичних розробок. Найскладніше було мати справу з бюрократами, тому що Ліга офіційно провадить політику невтручання у внутрішні справи планет. Нарешті їх удалося переконати, і під суворим контролем нас скерували для експериментального проекту сюди, на Спіовенте. Щодо цього ще жартували: гірше тут уже точно не буде, тож чому б не спробувати. Ми наразі генеруємо технологічну базу планети, яка має самостійно розвиватися далі, коли ми поїдемо…

— Що саме ви хочете зробити? — запитав я.

Лустінг ошелешено глянув на мене:

— Я ж оце щойно розповідав.

— Ви викладали теорію, професоре.

— Якщо ти так хочеш знати, то ми маємо намір, послуговуючись термінологією дилетантів, змінити структуру цього суспільства. Ми прагнемо вивести цю планету із темряви, скеровуючи та, якщо знадобиться, підганяючи її жителів до кращого життя. Після Розселення Спіовенте впала в огидні форми феодалізму. Чи, правильніше висловитись, варлордизму. Звичайно, феодальне суспільство змінюється дуже повільно. Воно підтримує загальну політику влади, поки розрізнені групи протестують і намагаються самі дбати про себе.

— Щось я не бачив, щоб хтось тут про себе дбав чи надто протестував.

— Правильно, тому ці місцеві барони мусять зникнути.

— Я допоможу застрелити кількох.

— Насильство — не наш шлях. Крім того, це заборонено законами Ліги. Наша мета — зробити владу незалежною від капо. Для досягнення такої мети треба збільшувати клас професіоналів. Якщо нам це вдасться, підвищиться грошовий обмін і бартеру настане кінець. Таким чином наповняться державні фонди, уряд зможе ввести податки, щоб забезпечувати суспільні потреби. Наступний очевидний крок — формування судової системи. А це, своєю чергою, підштовхне розвиток комунікації, централізації та формування спільних ідей…

Усе звучало просто прекрасно, крім, звичайно, того, що я сам був не в захваті від податків чи судової системи. Проте навіть податки краще, ніж капо.

— У теорії гарно, — сказав я. — Але як ви досягнете цього на практиці?

— Ми пропонуємо кращі послуги за нижчими цінами. Саме тому Чорні Ченці намагалися нас атакувати. Вони вірять у Бога так само, як мій капелюх. Ідеться про монополію на ринку технологій. Ми порушили цю монополію, їм це не сподобалось.

— Чудово. Гарний план, я бажаю вам успіху й усього такого. Але мені самому треба дещо зробити, перед тим як покинути цю клоаку. Якраз щоб зламати монополію, хочу купити у вас трохи сонного газу.

— Це неможливо. Ми ніяк не можемо тобі допомогти. Ти залишишся тут. Я наказав охороні не випускати тебе. Тебе утримуватимуть, поки прибуде корабель Ліги. Ти знаєш про нашу операцію забагато, щоб гуляти на свободі.

Розділ 27

Ще до того, як ця неприйнятна інформація досягла мого мозку, тіло інстинктивно підскочило до столу. Лустінг мав би пам’ятати про чорний пояс. Мої пальці вгрузли у його шию, і він знепритомнів. Голова професора ще не досягла столу, як я рвонув до дверей. І саме вчасно. Щойно замкнув двері, дверна ручка почала повертатися.

«Тепер, Джиме, ворушися, — порадив я собі, — поки вони не здійняли тривогу. Але спершу треба поглянути, що корисного є в нашого дволикого академіка».

У столі, напханому файлами, паперами, книгами, не