Гаррі Гаррісон - Народження Сталевого Щура

на невеликий возик і попрямували дамбою на берег. Багато людей навколо робили те саме. Біля дороги був невисокий пагорб із зеленою травою й деревами навколо, з якого відкривався гарний краєвид на воду й фортецю. Ми поховали Слона там, добре втрамбували ґрунт і не залишили жодної позначки. Тільки не в цьому варварському світі. Ці дикуни взяли його тіло, але більше їм нічого не взяти. Я поставлю йому пам’ятник за кілька світлових років звідси. Вчиню так, коли настане слушна мить.

— А зараз, Дренгу, ми подбаємо про Капо Доссію та його головорізів. Мій добрий друг не схвалював помсти, я теж. Тож ми назвемо це просто справедливістю. Вбивці мають відповідати за свої злочини. Але як нам це зробити?

— Я допоможу, пане, бо тепер умію битися. Спершу я злякався, а потім розлютився й кілька разів махнув сокирою. Я готовий стати воїном, як ви.

Я похитав головою. Зараз бачив усе по-іншому.

— Війна — погана робота для фермера з майбутнім. Але ти завжди мусиш пам’ятати, що боявся і переміг свій страх. Така наука тобі знадобиться й надалі в житті. Джим ді Ґріз сплачує свої борги — тож ти повернешся на ферму. Скільки гроутів коштує ферма?

Дренг здивовано глипнув на мене та напружив пам’ять.

— Я ніколи не купував ферми.

— Оце якраз не викликало в мене жодних сумнівів. Утім, повинен же знати когось, хто купував.

— Старий Квенчі після війни заплатив вдові Рослаїр двісті дванадцять гроутів за те, щоб розділити з нею ферму.

— Чудово. З урахуванням інфляції п’ятисот гроутів мусить вистачити. Залишайся зі мною, хлопче, і незабаром матимеш власну ферму. А тепер зганяй на кухню по їжу, поки я спланую перший пункт операції.

Це як уявна гра в шахи. Я вже бачив перші ходи, розробив стратегію… Якщо все розрахувати правильно, середина гри та її завершення будуть за мною. Я зробив перший хід.

Капо Дімонте з червоними очима сидів на троні такий же знесилений і спустошений, як і всі ми. Пляшка вина звисала з його руки. Я проштовхався між офіцерів і поплескав капо по руці.

— Іди геть, солдате. Ти отримаєш свою частку. Ти добре сьогодні попрацював, я все бачив. Але зараз вийди, ми розробляємо план…

— Саме тому я втік від Капо Доссії. Повідомити тебе, як його здолати. Я служив у нього та знаю його секрети.

— Говори.

— Тільки наодинці. Спровадь інших.

Дімонте подумав хвилину, а потім махнув рукою. Офіцери вийшли, незадоволено буркочучи, а він сьорбнув вина, поки двері зачинялися.

— Що ти знаєш? Викладай швидко, в мене надто поганий настрій, щоб слухати пустопорожні теревені.

— Я знаю те, що й усі. Хотів сказати тобі наодинці, щоб ти не зациклювався на Доссії — поки що. Ти нападеш на нього, я впевнений. Для гарантованого успіху я маю намір завербувати Капо Діноблі та скористатися його секретами. Чи не буде атака успішнішою, якщо ми нападемо та пройдемо мур, коли вони спатимуть?

— Діноблі відомо не більше, ніж мені. Він на ладан дихає, за рік-два вріже дуба. Тож не бреши мені.

— Я знаю про це, — переконливо брехав я. — Але ті, хто переховується у його фортеці, ті, хто змусив Чорних Ченців іти проти себе війною, тобі допоможуть.

Дімонте випростався. В його очах зблиснула іскра бувалого авантюриста:

— Тож іди до них. Пообіцяй їм поділитися здобиччю. Ти отримаєш свою частину, якщо зможеш умовити їх. До кінця цього місяця я смажитиму голову Капо Доссії над багаттям, а тіло розриватиму розжареними шипами…

Він правив далі в тому ж дусі, що мені вже було нецікаво. Перший пішак відкрив партію. Тепер я мав сконцентруватися на важливіших фігурах. Я вклонився, покинувши Дімонте буркотіти на троні свої прокльони й обливати все довкола вином із пляшки, яку тримав непевними пальцями. У цих людей справді жахливий норов.

Дренг спакував наші нечисленні манатки, і ми вирушили в дорогу. Я вів просто до фортеці, а потім звернув до струмка неподалік. Я вказав на трав’янистий берег.

— Ми перебудемо тут до ранку. Мені треба обміркувати плани, а нам відпочити. Я хочу мати ясну голову, коли постукаю у двері старого Діноблі.

Після нічного відпочинку мозок працював просто чудово, й усе стало на свої місця.

— Дренг, — сказав я. — Це справа для однієї людини. Я не знаю, як мене приймуть, тож, можливо, буду надто зайнятий, щоб подбати про тебе. Йди назад у фортецю та чекай на мене там.

Насправді дверей, щоб у них стукати, не знайшлося, лише два величезні й озброєні до зубів лобуряки стовбичили при вході. Я перетнув поле, проминув купи залізяччя від чернечих машин, подекуди вже вкриті іржею, перейшов дамбу і підступив до охорони.

— Маю важливу інформацію для вашого головного.

— Розвертайся та геть звідси! — гаркнув вищий охоронець, наставляючи на мене рушницю. — Капо Діноблі нікого не приймає.

— Мені не до капо, — відповів я, заглядаючи через його плече у двір. Там саме проходив чоловік, вбраний у якесь лахміття. Втім, під подертими холошами його штанів я запримітив відблиск модних черевиків. — Бажаю капо доброго здоров’я, — голосно продовжив я. — Тож, сподіваюся, він відвідав гарного геронтолоджиста й регулярно приймає свої синапсилстимси.

Охоронець витріщився на мене, нічого не второпавши. Проте мої слова було адресовано не йому. Чоловік посеред подвір’я, на якого я дивився, раптово зупинився. Потім повільно обернувся. Я побачив проникливі блакитні очі на видовженому обличчі. Він наблизився до нас, заговорив із охоронцем, пильно вивчаючи мене поглядом.

— Що тут таке?

— Нічого, ваша честь. Просто спроваджую цього хлопця туди, звідки він прибув.

— Впусти, треба його розпитати.

Охоронець підняв рушницю, і я врочисто ступив через ворота до фортеці. Коли ми віддалилися на достатню відстань, щоб охоронець нас не чув, тип у лахмітті оглянув мене з ніг до голови зі щирим зацікавленням.

— Давай за мною, — сказав він. — Хочу поговорити з тобою наодинці.

Він не зронив і слова до того, як ми зайшли до кімнати й за нами зачинилися двері.

— Хто ти такий? — запитав він.

— Знаєте, саме збирався запитати те саме. Чи знає Ліга, що ви тут робите?

— Звісно, знає. Це цілком законно…

Він зрозумів, що виказав себе, й усміхнувся:

— Це лише доводить, що ти інопланетянин. Ніхто тут не здатен думати так швидко чи знати