Ганна Едуардівна Єрмановська - Археологiя. Дитяча енциклопедія

царів та знаті. Датуються «царські кургани» IV–III століттями до н. е., найбільш відомі з них кургани Куль-Оба, Чортомлик, Товста Могила.

Золоте окуття горита з Мелітопольского кургану

Золотий гребінь з кургану Солоха

Куль-Оба

Першим скіфським курганом, розкопаним, а точніше, зруйнованим, у степу, була Червона, або Лита Могила, що містилася за 30 верст від м. Єлисаветграда (нині Кіровоград). Її було розкопано 1763 року за наказом генерал-губернатора Новоросійського краю О. П. Мельгунова, який, звичайно, не лише про скіфів, але й про археологію взагалі не мав будь-якого уявлення. Унаслідок цього до нас не дійшли свідчення ні про розміри та конструкцію кургану, ні про характер його поховальних споруд.

«Сагайдак його, мов домовина відкрита, всі вони люди хоробрі», – так говориться про скіфів у Біблії.

Виявлені в кургані речі губернатор подарував Катерині II. В історію вони ввійшли під назвою мельгуновського скарбу. Серед них були золота діадема, окуте руків’я та піхви меча із зображенням реальних і фантастичних звірів, золоті оздоби для вбрання тощо. За художнім стилем усі вони впевнено датуються періодом передньоазіатських походів скіфів – кінцем VII – початком VI століть до н. е., тобто саме тим часом, пам’ятки якого в степу поки що залишаються недосяжними для археологів.

Розкопки Литої Могили можна вважати початком скіфської археології.

Так уже сталося, що дослідження кожної більш-менш видатної археологічної пам’ятки завжди були не лише розгадкою чергової таємниці старовини, але водночас і захоплюючим детективом, в якому найнесподіванішим чином перепліталися діяння і долі живих людей, учасників і сучасників дослідження. Не становлять винятку в цьому й розкопки найбільших скіфських курганів.

Наприкінці 1830 року світ облетіла звістка про відкриття в одній з могил Криму нечуваних доти коштовностей. Трапилося це так.

Навесні 1830 року було вирішено переселити 108 родин відставних матросів із Севастополя до Керчі, тоді ще зовсім незначного містечка, розташованого на місці стародавнього Пантікапея – колишньої столиці Боспорського царства. Для спорудження будинків місцеві урядовці наказали брати камінь з великого кургану, що звався татарами Куль-Оба, тобто «горб попелу». Керченський градоначальник Іван Олександрович Стемпковський доручив стежити за цими роботами доглядачеві керченських соляних озер і промислів Павлу Дюбрюксу.

Дуже несхожими були долі цих двох людей, імена яких історії забаглося поставити поруч.

Справжнє ім’я Дюбрюкса – Поль дю Брюкс. Він народився 1774 року у Франції, у дворянській родині, і, не прийнявши революції 1789 року, опинився на чужині – спочатку в Австрії, а потім у Росії. Три роки він перебував на військовій службі, згодом перейшов на цивільну. 1811 року він посідає досить скромну посаду начальника керченської митниці, а з 1817 року – доглядача керченських соляних озер і промислів.

Заробітки Дюбрюкса були надзвичайно мізерними, зате вільного часу лишалося досить. Подорожуючи околицями Керчі, він починає збирати різні старожитності, якими була рясно всіяна керченська земля. Запримітивши дивака, що блукав вулицями, підбираючи череп’я, місцеві мешканці згодом самі стали зносити йому випадкові знахідки. З 1816 року Дюбрюкс починає розкопки стародавніх могил, витрачаючи на них всі свої мізерні кошти. Поволі домашній музей його зростав. У 1818 році, коли музей відвідав під час своєї подорожі до Криму Олександр І, в ньому вже зосереджувалися численні й доволі цінні експонати – коштовні прикраси, уламки статуй, античний посуд, стародавні монети.

Вуздечкові прикраси з кургану Хомина Могила

Любов Дюбрюкса до старовини та наполегливість у пошуках її залишків були винятковими. На жаль, при цьому йому дуже бракувало знань, і часто це спричинялося до багатьох нарікань на його самовіддану працю. Він і сам, мабуть, розумів її однобічність. Отож коли на шляху Дюбрюкса трапилася людина, здатна допомогти йому як науковець, він з радістю запропонував вступити з нею у співробітництво.

Цією людиною був І. О. Стемпковський. Він народився 1789 року в сім’ї збіднілого російського поміщика і з юних років розпочав військову кар’єру. 1815 року вже в чині полковника він опиняється в Парижі, де, спонукуваний жадобою знань, усе своє дозвілля віддає вдосконаленню освіти. За чотири роки молодий полковник встиг зробити так багато, що його було обрано членом-кореспондентом Паризької Академії наук.

Повернувшись до Росії, І. О. Стемпковський робить дуже багато для організації археологічного вивчення Півдня України, створення археологічних музеїв, наполегливо вивчає старожитності і пише низку наукових праць, здебільшого з історії Боспорського царства. Природжена обдарованість, висока освіченість і гуманність помітно вирізняють його серед сучасників. І. О. Стемпковський вийшов у відставку, коли йому було 57 років і згодом став керченським градоначальником. Широке будівництво, яке тоді розгорнулося в Керчі, сприяло пожвавленню археологічних досліджень. Любов до старовини і звела Стемпковського з Дюбрюксом. З 1820 року Дюбрюкс працює під наглядом Стемпковського. З титанічною наполегливістю він замальовує, картографує і описує відкриті ним залишки стародавніх будівель, які внаслідок зростання міста гинули на очах. Життя дослідника, як і раніше, лишалося дуже важким, але ніщо не могло зупинити його одержимості. Французький консул в Одесі Тетбу де Маріньї писав:

«Я бачив, як Дюбрюкс, обтяжений уже літами, майже в убозтві, спонукуваний лише любов’ю до науки, вирушав провадити свої дослідження із Керчі до Опука на відстань 60 верст з одним шматком хліба в кишені; бачив, як, провівши дві чи три ночі в тих самих пустельних місцях, котрі правили йому за об’єкт розшуків, він повертався додому, виснажений голодом, підтримуючи своє існування лише степовими травами».

Цю самовіддану працю Дюбрюкс завершив написанням фундаментальної книжки «Опис руїн і слідів стародавніх міст та укріплень, що колись існували на європейському березі Босфора Кіммерійського, від входу в протоку поблизу Єнікальського маяка до гори Опук включно, біля Чорного моря». Книжка, на жаль, так і не побачила світу за життя автора. Попри брак знань, у своїм дослідженні цей талановитий подвижник випередив не лише учених сучасників, але й пізніших археологів.

Взагалі доля була до нього несправедлива. Не раз Дюбрюкса обкрадали, видаючи його праці за свої. Коли 1826 року в Керчі було створено археологічний музей, Дюбрюксу не знайшлося в ньому місця. Не зважаючи на таку образу, він без нарікань