Світлана Талан - Розколоте небо

– Вони заорали! – зрозуміла Ольга. – Тут ще стільки лишилося не зібраних колосків, а ті тварюки їх приорали!

Ольга схопила сестру за руку, потягла назад, у схованку кущів та дерев.

– Що тепер робити? – запитала пошепки засмучена Варя.

– Підемо далі. Наступне поле було засаджене цукровими буряками. Гадаю, що тобі вони теж не будуть зайвими, – відповіла Ольга з оптимізмом.

– Звичайно! Дітям потрібно зварити цукор.

– Тож підемо посадкою далі, – дала команду Ольга.

Натикаючись на гілки дерев, обдираючи руки колючками терну, жінки дісталися поля, де росли буряки.

– Їх нещодавно зібрали, – пояснила Ольга, – тож іще не всі залишки ночами порозтягали. Думаю, що буряк краще, ніж картопля, – підсумувала жінка, бо вони планували зібрати трохи колосків і встигнути роздобути хоч по півмішка картоплі.

Дісталися поля, де донедавна росли буряки, вслухалися в тишу.

– Ходімо! – Ольга сіпнула сестру за рукав.

Вони навпомацки знаходили невеличкі бурячки, що залишилися у землі. Гички на буряках вже не було, тож доводилося їх викопувати. У Варі від хвилювання серце так стугоніло у грудях, аж переляканій жінці здалося, що його чути навколо. Ставши на коліна, вона похапцем тикала у землю лопатою, діставала буряки і вкидала їх у мішок. Накопала вже майже півмішка, коли їй вчулися віддалені людські голоси. Варя підповзла до сестри, вказала пальцем туди, де, напевне, були люди. Сестра прислухалася. Ольга приклала вказівний палець до вуст і кивнула сестрі «ходімо». Жінки перекинули мішки через плечі, швидко побігли в посадку. Сиділи мовчки, вслухаючись у звуки, які наближалися. За якийсь час стало зрозуміло, що на полі такі ж, як вони, люди.

– Вони теж викопують буряк, – прошепотіла Варя. – Скоріш за все, то з нашого села. Може, підемо й ми?

– Ти що?! – Ольга покрутила пальцем біля скроні.

– Вони теж крадуть.

– Ну то й що? Завтра ж зранку на тебе донесуть у сільраді.

– Але ж вони точно такі, як і ми.

– Не будь дитиною, Варю, – пошепки сказала сестра. – Люди стали злі, кожен дбає лише про себе. Ходімо краще ще на одне поле. Тут неподалік росла кукурудза. Якщо пощастить, то зберемо трохи качанів.

Варя погодилася. Несучи на плечах важкий мішок, вона думала про своїх дітей. Якщо донесе його додому, то матиме трохи цукру, навіть не цукру, а солодкого варива. Незабаром час підгодовувати Сашка, тож до каші треба додавати цукор. Скільки ж варива вийде з того буряка, що у мішку? Якщо навіть два кілограми, то й це добре. А якщо знайде кілька початків кукурудзи, то можна буде змолоти і зварити дітям кашу на молоці. Вона зробить усе можливе й неможливе, аби лише діти були ситі. Тішачи себе думками, Варя мужньо тягла мішок, ледь встигаючи за швидкою та дужою сестрою. І справді, їм пощастило знайти з десяток невеличких качанчиків.

– За колосками вже не підемо, – сказала Ольга, коли відійшли на безпечну відстань. – Потрібно все це сховати, щоб мої вдома не помітили. От життя пішло! Ідеш красти і усіх боїшся! Сахаєшся охорони, боїшся людей, з якими живеш поруч усе життя, прийдеш додому – від своїх криєшся.

– Нехай я криюся, – сказала Варя, – бо батьки б ніколи мене не відпустили, а ти чого боїшся своїх?

– Мої – чесні колгоспники. У погребі майже пусто, по коморі вітер гуляє, а їм байдужісінько. Зовсім не думають, як далі жити, – розмірковувала Ольга, йдучи дорогою до села. – Як згадаю, скільки запасів завжди було у батьків! Хоч і гарували з ранку до ночі, зате знали, що голодними та голими ніколи не будуть. А тут питаю своїх, як будемо жити далі, а вони відказують: «Як усі, так і ми. Радянська держава про нас подбає». Чи не дурні?

– А якщо прокинуться, а тебе вдома немає?

– До ранку будуть спати як діти, – утаємничено посміхнулася Ольга.

– Звідки ти знаєш?

– Якщо кажу, то знаю. Я їх звечора напоїла маковим настоєм, – пояснила сестра. – А ти що скажеш чоловікові, якщо помітить твоє зникнення?

– Сподіваюся, що він не прокинеться. Василь стомлюється, бо ходить допомагати своїм старим батькам, та й вдома роботи вдосталь. Зазвичай він спить міцно.

– Усе. Зараз увійдемо у село, тож мовчки розходимося по своїх вулицях. Не йди понад дворами, бо всіх собак побудиш, – повчала Ольга. – І по дорозі не йди. Перебігай від дерева до дерева, придивляйся та прислухайся. Якщо когось побачиш, одразу кидай мішок і йди собі. Якщо і знайдуть, скажеш: «То не мій». Нехай тоді доведуть, що то твоє. Зрозуміла?

Варя закивала. Сестра швидко зникла у темряві. Жінка, за порадою Ольги, побігла вулицею. Ніколи дорога додому не була такою довгою. Здавалося, що вона тягнеться нескінченно, а дерев виявилося так мало. Перебігаючи від куща до куща, від дерева до дерева, на смерть перелякана, Варя дісталася домівки. Лише перед льохом звільнилася від тягаря, стомлено сіла на мішок. Важко дихаючи, подякувала Богу. Віддихавшись, навпомацки підлізла під дашок над льохом. Тут лежали сірники і стояла лампа, але жінка не стала її світити. Підняла кришку, потягла за собою мішок по драбині вниз. Знаючи, в якому засіку що лежить, поклала принесені буряки до домашніх. Добуту кукурудзу склала під дашком для просушки.

Варя у сінях сполоснула руки у мисці з водою, вмила палаюче лице. Вона ніколи нічого не крала – так привчили її батьки. Якщо Ольга візьме її з собою, то знову піде. Головне, щоб не дізналися батьки. І ще – щоб не спіймали. Вірила, що не осоромить своїх батьків, і на родину Чорножукових ніколи не поставлять тавро крадіїв.

Розділ 43

Тільки-но Чорножукови полегшено зітхнули, спільними зусиллями сплативши податки із двох дворів, як їм вручили папір, де йшлося про «зустрічний план податків».

– Чи до одних нас такі вимоги? – запитав Павло Серафимович, прочитавши папери.

– І вам, і Мовчанам, і усім тим, хто не вступив до колгоспу, – пояснив посильний.

– Передай, що я вже все сплатив, – сказав чоловікові Павло Серафимович. – Більше від мене нічого не отримають.

– Так і передати?

– Так і передай. У мене як у латиша: тільки ніс та душа. Скажи, що нема чим платити.

– Добре, – сказав чоловік.

Одразу ж прибіг сусід Трохим Мовчан.

– Що робити? Що діяти? – схвильовано запитував чоловік. – Я ще ті податки несповна виплатив, а вже треба інші платити? Хоч у петлю лізь!

– Сам не знаю, як тут бути, – стурбовано відповів Павло Серафимович. – Нема чим платити. Я так і сказав.

– І що ж воно буде з нами?

– Не знаю, сусіде, – насупив брови чоловік, – і тобі не дам поради, бо