Верона Дарк - "Невільниця серця", Верона Дарк

Розділ 52: Нове життя — зі смаком кориці

Минуло кілька років. Життя Алії змінилося до невпізнання.

Тепер вона — головний пекар одного з найвідоміших ресторанів міста. Її ім’я знали, її десерти замовляли заздалегідь, а в колективах її поважали за працелюбність, доброту та вміння створити справжню магію з тіста, масла та любові.

Її маленький будиночок на околиці міста був простим, але дуже затишним. У кожному кутку відчувалася турбота і тепло. Айша, її найбільше щастя, уже ходила в дитячий садок, була веселою, розумною і дуже схожою на батька… Усе частіше Алія ловила себе на тому, що в очах доньки бачить Каріма.

Інколи вона брала Айшу з собою на роботу — показувала їй кухню, дозволяла місити тісто, присипати булочки цукровою пудрою, годувала її своїми найкращими творіннями.

У вихідні вони завжди навідувались до Захри та Ельфан. Ті стали для них справжньою родиною. Вони проводили разом вечори, готували вечерю, сміялися, іноді навіть плакали — як справжні жінки, які пройшли крізь біль, але не зламались.

Арман, власник ресторану, давно вже не приховував свого захоплення Алією. Його погляд затримувався на ній довше, ніж на інших. Він кілька разів наважувався запросити її на вечерю чи прогулянку, та кожного разу стикався з ввічливою, але впевненою відмовою.

— Вибач, Армане… У мене є донька. І мені не потрібен ніхто, — м’яко говорила вона, але очі її були сумні.

Та правда була іншою.

Її серце, попри всі рани, досі належало Каріму. Чоловіку, який зруйнував її зсередини, але водночас подарував найдорожче — їхню доньку. Вона не могла забути його, не могла вигнати з серця навіть попри роки мовчання, біль і зраду.

Алія жила далі. Пекла, працювала, виховувала свою дівчинку. Посміхалась, коли було важко. І лише іноді — пізно ввечері, коли вся вулиця засинала, — вона стояла біля вікна, гладила долонею шибку й шепотіла в тишу:
— Ти досі в мені… Карім.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍