Аврора Лав - Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав

Ділан без особливого ентузіазму випустив мене зі своїх обіймів, хоча й зробив це неохоче. Перш ніж відійти, він подарував Аелару такий нищівний погляд, що здавалося, якби погляди могли палити, то Альв уже б стояв у полум’ї.

Глорія хмикнула, схвально оцінюючи демонстрацію ревнощів з боку чаклуна, і задоволено посміхнулася. Я ж тільки подумки закотила очі, стримуючи бажання зробити це явно.

«Пф… Як малі діти зі своїми іграми», — подумки зітхнула я.

— Вітаю тебе, — Аелар несподівано різко наблизився, змушуючи мене завмерти, і ніжно поцілував у щоку.

Я відчула хвилю негативу, яка буквально хлюпнула від усіх присутніх у бік Альва. Зніяковівши, я мимоволі відсторонилася. Було очевидно, що він прекрасно усвідомлює всі ці сердиті погляди й напружені коментарі, але вирішив удати, що нічого не помічає. Його невимушена поведінка тільки більше дратувала інших.

З легкою посмішкою, яка, як мені здалося, була аж надто невинною, Аелар простягнув мені велику подарункову коробку.

— Відкрий, — я чітко почула це слово у своїй голові, хоча він навіть не ворухнув губами.

«Але як?» — це питання спалахнуло в моїй свідомості, хоча я не наважувалася його озвучити.

— Потім, — прозвучав його голос у моїх думках, і я застигла, ошелешено дивлячись на нього.

Він продовжував стояти переді мною, безтурботно посміхаючись, ніби все це було абсолютно звично. Тим часом лють повільно почала заповнювати мою свідомість.

«Та якого біса?!»

— Прошу тебе, відкрий, — повторив Аелар у моїх думках м’яким і спокійним тоном.

«Ну гаразд…» — я здалася, хоча всередині мене вже вирувало обурення.

Кинувши на нього невдоволений погляд, я взялася за коробку. Мовчазний обмін між нами викликав неабияку цікавість у присутніх, які дивилися на нас із недовірою. Розуміючи, що не варто затягувати, я обережно відкрила коробку. І в ту ж мить мій подих перехопило.

— Міддлеміс… — ледве чутно прошепотів Ділан, дивлячись на вміст коробки з тим самим виразом шоку, що і я.

БАМ!

Гучний вибух змусив мене здригнутися й голосно скрикнути. Повернувшись у бік джерела шуму, я побачила, як на підлозі лежать лахміття від повітряної кулі, що вибухнула.

Глорія стояла неподалік із милим, але занадто багатозначним виразом обличчя. У її погляді блискавками виблискувала прихована лють.

— Ну гаразд, у тебе є двадцять хвилин, люба, — промовила вона з крижаною ноткою в голосі, яка не залишала місця для суперечок. — Приводь себе до ладу і спускайся. Усі — на вихід!

В її словах прозвучав беззаперечний наказ, а холодна сталь у голосі змусила мене похолонути. Табун мурашок пробігся спиною.

Глорія у такому стані була рідкісним видовищем, і раніше я бачила її такою лише на полі бою.

Ніхто не мав і думки оскаржувати наказ Глорії — її крижаний тон не залишав жодних варіантів. За кілька хвилин моя тимчасова кімната спорожніла, тільки за дверима лунав гомін голосів, коли Джакор, буквально підштовхуючи, випроваджував останнього гостя — Аелара.

Коли всі пішли, я важко видихнула й опустилася на краєчок ліжка.

“Так… Зібрати їх усіх разом було поганою ідеєю…”

Я закрила очі, пальцями скуйовджуючи волосся, яке після сну й так не виглядало ідеально. З глибини душі вирвався тихий стогін відчаю.

“Так, треба збиратися…”

Перед тим, як підвестися, я на мить знову поглянула на горщик із квіткою, що стояв на тумбочці. Ця квітка — неймовірний подарунок Аелара — була живою, справжньою, неземної краси. Її пелюстки виблискували, неначе зроблені з найтоншого шовку, і випромінювали легкий, ледь відчутний аромат, який міг захопити навіть тих, хто зазвичай не любить квітів.

“Але як?..”

Моя рука мимоволі потягнулася до неї, пальці ніжно торкнулися пелюсток, і я завмерла, замилувавшись її красою. Але ця ідилія тривала недовго — немов відчувши плин часу, я стрепенулася і кинулася до ванної кімнати.

Коли я спустилася вниз, мене зустріла картина, від якої перехопило подих. Уся вітальня була фантастично прикрашена: живі квіти, кульки, вогники, які мерехтіли теплим сяйвом, створюючи атмосферу справжньої казки.

— Сюрприз! — пролунало відразу з усіх боків, і мене тут же посадили за великий стіл, заставлений стравами, які виглядали настільки смачно, що я, здається, навіть забула про свої думки.

Трапеза була веселою, попри очевидну напругу, що ширяла в повітрі. Напружені погляди між Аеларом і Діланом, саркастичні зауваження Глорії, тихий сміх Джакора та дружні підколювання інших — усе це створювало мікс емоцій, від якого мені водночас хотілося усміхатися й закочувати очі. Але Ділан, як справжній майстер, умів відвертати увагу і розряджати атмосферу. За якийсь час я почала відчувати себе комфортніше, навіть розслабилася, слухаючи жарти та розмови друзів.

Після гучної та насиченої трапези ми перемістилися на задній двір. І те, що я там побачила, змусило мене зупинитися на місці, ледь не відкривши рота від здивування.

Перед моїми очима розкинувся затишний кінотеатр просто неба: великий екран, м’які диванчики, крісла, подушки, пледи — усе виглядало так ідеально, що я навіть не могла повірити, що це дійсно для мене.

— Але як?.. Як ви все це влаштували? — запитала я, все ще ошелешена побаченим.

Друзі весело сміялися, займаючи свої місця на диванчиках і кріслах. Ділан підступив до мене, обійняв за плечі й м’яко, але впевнено повів мене до центрального дивану.

— Це все магія, янголятко, — прошепотів він, нахилившись так близько, що його голос пролунав просто в моєму вусі, змушуючи затремтіти.

Потім він дзвінко чмокнув мене в скроню, розсміявся і повернувся до свого місця.

Я все ще стояла, злегка розгублена, але відчувала, як тепло й радість наповнюють моє серце. У цьому дивному, напруженому, але такому рідному колі друзів, я відчула себе щасливою.