Ден Браун - Джерело

музейною працею, — але все скінчилось. Усе розвіялося як дим, коли Хуліан зробив їй пропозицію…

«Ні! — дорікнула вона собі. — Усе зникло тоді, коли ти погодилася!»

Жах сьогоднішнього вбивства засів десь у животі, і розум намагався логічно зважити наслідки.

«Я запросила вбивцю Едмонда в музей.

Мене ввів в оману хтось із палацу.

І тепер я забагато знаю».

Доказів, що за кривавим злочином стоїть принц Хуліан, не було, так само як і доказів того, що він про такий план узагалі знав. А проте Амбра вже мала нагоду побачити достатньо прикладів, як діють внутрішні механізми палацу й двору, щоби вважати: найімовірніше, без відома — а то й схвалення — принца таке б не могло статися.

«Я забагато розповіла Хуліанові».

Останніми тижнями Амбра дедалі сильніше відчувала, що має виправдовуватися перед ревнивим нареченим за кожну хвилину, проведену без нього, тож доволі багато розповіла особисто Хуліанові про майбутню презентацію Едмонда. Тепер жінка боялася, що може поплатитися за свою відвертість.

Вона закрила кран і посушила руки, взяла келих і допила останні краплі. У дзеркалі перед нею була незнайомка: колись упевнена професіоналка, а тепер — людина, обтяжена соромом і сумнівами.

«Скільки помилок я зробила за лічені місяці…»

Озираючись думкою на той час, вона гадала, чи могла вчинити якось інакше. Чотири місяці тому, пізнього дощового вечора в Мадриді, Амбра була на благодійному заході в музеї сучасного мистецтва при Центрі королеви Софії…

Більшість гостей перейшли в кімнату 206.06 до найбільш відомого витвору в музеї — «Ґерніки» — величезного, майже восьмиметрової довжини полотна Пікассо, яке зображує жахливе бомбардування баскського містечка під час Громадянської війни в Іспанії. Амбрі на цю картину — гостре нагадування про брутальність фашистського диктатора Франсіско Франко у 1939–1975 роках — було занадто боляче дивитися.

Натомість жінка тихцем завернула в невелику галерею й пішла дивитися картини своєї улюбленої іспанської художниці Марухи Мальйо — ґалісійської представниці сюрреалізму, яка у 1930-х роках розбивала скляний ковпак над мисткинями Іспанії.

Амбра сама-одна роздивлялася «Вербену» — сповнену складних символів картину, де в зображенні бучного ярмарку проступала політична сатира, — коли за її спиною почувся густий голос.

— Es casi tan guapa como tú[54], — промовив незнайомець.

«Серйозно?»

Амбра дивилася просто перед собою, стримуючи бажання озирнутися. Під час подібних заходів музей інколи нагадував якийсь химерний бар для випадкових знайомств, а не культурний центр.

— ¿Qué crees que significa?[55] — не відставав незнайомець.

— Не знаю! — збрехала Амбра англійською, сподіваючись, що іноземна мова відвадить залицяльника. — Подобається — і все!

— І мені подобається, — відказав той теж англійською майже без акценту. — Мальйо випередила свій час. На жаль, поверхова краса цієї картини може приховати її глибинну сутність… — Витримавши паузу, він продовжив: — Напевне, в таких жінок, як ти, дуже часто виникає подібна проблема.

Амбра зітхнула: «Невже такі штучки справді впливають на жінок?»

Зробивши на обличчі ввічливу усмішку, вона розвернулася, аби дати остаточного відкоша.

— Сеньйоре, це дуже мило з вашого боку, але…

Амбра Відаль замовкла.

Перед нею був той, кого вона все життя бачила по телевізору і в журналах.

— О… — затнулася вона. — Ви…

— Зухвалий? — перервав її красень. — Недоречно сміливий? Перепрошую, я веду доволі відлюдне життя, тож ніколи дуже добре цього не вмів… — Він усміхнувся і ввічливо простягнув руку. — Мене звати Хуліан.

— Здається, я знаю, як вас звати, — відказала Амбра й, зашарівшись, потисла руку принца Хуліана, майбутнього короля Іспанії. Він виявився значно вищим, ніж їй уявлялося, мав лагідні очі й упевнену усмішку. — Не знала, що ви сьогодні тут будете, — продовжила вона, швидко повертаючи собі самовладання. — Мені думалося, ви більше полюбляєте Прадо — скажімо, Ґойю, Веласкеса… класику…

— Маєте на увазі, що думали, ніби я людина консервативна і старомодна? — по-доброму розсміявся принц. — Це ви мене, мабуть, із батьком плутаєте. Я завжди найдужче любив Мальйо і Міро.

Амбра і принц кілька хвилин розмовляли, і на неї справила враження його обізнаність із мистецтвом. Та й не дивно — людина все-таки виросла в королівському палаці в Мадриді, де розташована одна з найкращих в Іспанії колекцій витворів мистецтва… Можливо, у його дитячій кімнаті висів оригінал Ель Греко.

— Я розумію, що це може здатися занадто поспішним, — мовив принц, даючи їй візитівку з золотим тисненням, — але я був би радий, коли б ви повечеряли зі мною завтра. Мій особистий телефон на картці. Просто дайте знати, чи прийдете.

— Вечеряти? — грайливо усміхнулася Амбра. — Але ж ви ще не знаєте, як мене звати!

— Амбра Відаль, — спокійно відказав принц. — Вам тридцять дев’ять років. Маєте ступінь з історії мистецтва університету Саламанки. Обіймаєте посаду директора музею Ґуґґенхайма в Більбао. Нещодавно висловлювалися в дискусії щодо Луїса Кілеса, чиє мистецтво, погоджуюся з вами, виразно демонструє жахіття сучасного життя й не може бути рекомендоване дітям молодшого віку, — але, згоден з вами, він має багато спільного з Бенксі. Ви ніколи не виходили заміж, не маєте дітей. І вам дивовижно личить чорне.

Амбра навіть рота розкрила від подиву.

— Боже мій! Такий підхід що, справді працює?

— Не знаю, — усміхнувся принц. — Сподіваюся, ми з вами дізнаємося.

І тут, немов за командою, де не взялися два агенти Королівської гвардії — і вивели принца з галереї до якихось поважних гостей.

Амбра затисла в руці візитівку й відчула таке, чого не пам’ятала вже багато років. Мимовільне радісне хвилювання.

«Мене справді запросив на побачення принц?»

Амбра ще в підлітковому віці була дуже висока — і сміливості покликати її на побачення вистачало тільки тим, хто був як мінімум не нижчий на зріст. Згодом, розквітнувши, вона раптово помітила, що чоловіки губляться в її присутності, аж надто нервуються і взагалі ставляться до неї з острахом і пошаною. І от сьогодні до неї сміливо підійшов поважний мужчина й узяв усе на себе. Амбра відчула себе жіночною. І набагато молодшою.

Наступного вечора до готелю, де зупинилася Амбра, під’їхала машина — і повезла її в Королівський палац, де вона опинилася за столом поруч із принцом, але й у товаристві ще двох десятків гостей, що багатьох вона бачила на фотографіях у пресі й інтернеті. Принц відрекомендував її як свою «чарівну нову подругу» і швидко завів розмову про мистецтво, до якої Амбра могла активно долучатися. У неї було відчуття, що це така собі співбесіда, але, навдивовижу, це не було їй неприємно. Навпаки, вона почувалася в дуже вигідному становищі.

Коли гостина завершилася, Хуліан відвів її вбік і пошепки сказав:

— Сподіваюся, вам сподобалося. Я