Ден Браун - Джерело

зупинившись у юрбі коло бару «Сімпла» — одного з найстарших і найвідоміших руїн-барів Будапешта. Клієнтура тут була така розмаїта як за віком, так і на вигляд, що ніхто не звертав особливої уваги на старого рабина.

«Тільки на секундочку», — вирішив Кьовеш і пішов до бару.

Колись прегарна кам’яниця з вишуканими балконами й високими вікнами, «Сімпла» тепер являла собою поруйновану оболонку, розписану графіті. Проходячи крізь величний портик цього колись пишного міського будинку, Кьовеш прочитав над дверми зашифровані слова: «еґґ-еш-ей-ґед-ре!»

Рабин миттєво зрозумів, що перед ним просто фонетичний запис угорського слова «egészségedre» — «ваше здоров’я!»

Заходячи, Кьовеш дещо здивовано роздивлявся химерну печеру, яку являв собою бар. У кам’яниці був широкий внутрішній двір — і там стояли такі чудні речі, яких рабин у житті не бачив: диван, зроблений із ванни, манекени на підвішених у повітрі велосипедах, випотрошений східнонімецький седан «трабант», перетворений на місце для посиденьок.

Високі стіни двору вкривала мішанина спреєвого графіті, радянських плакатів, класичних скульптур і рослин, що звисали з внутрішніх балкончиків, напханих людом, який похитувався в такт гучному гупанню музики. Пахло пивом і тютюном. Молоді парочки цілувалися в усіх на очах, а інші тихенько покурювали маленькі люльки й попивали палінку.

Кьовешеві завжди здавалося дуже чудернацьким те, що людина — найбільш величне Боже створіння — усе одно всередині є істотою глибоко тваринною, і поведінкою її великою мірою керує пошук плотських задоволень. «Ми шукаємо втіхи для свого тіла в надії, що душі теж стане добре…» Кьовеш багато часу провів, наставляючи тих, хто занадто потурав тваринним спокусам тіла, пов’язаним здебільшого з їжею та сексом, а останнім часом — інтернет-залежністю й дешевими модними наркотиками. І його справа підкидала щодень нові завдання.

Єдиним плотським задоволенням, якого наразі потребував Кьовеш, був туалет, і, на свій розпач, рабин опинився в черзі з десятьох людей. Не в силі чекати, він пішов нагору, де, як йому сказали, є ще багато туалетів. На другому поверсі кам’яниці рабин пройшов крізь цілий лабіринт віталень та інших кімнат; майже кожна мала власний невеликий бар. Рабі спитав одного з барменів про туалет — і той показав доволі далеко: до мети, схоже, можна було дійти через балкон над двориком.

Кьовеш швидко пішов до балкона, сперся на поруччя і рушив, поглядаючи у двір, де море молодих людей коливалося в такт музиці.

І тут Кьовеш побачив…

Він різко зупинився, і кров похолола в його жилах.

Посеред натовпу стояв чоловік у бейсболці й джинсах і дивився просто на нього. На мить їхні погляди зустрілись. І тут чоловік у бейсболці підскочив, як пантера, і побіг до сходів, розштовхуючи людей.

——

Убивця мчав нагору, уважно вдивляючись у кожне обличчя. Він доволі добре знав «Сімплу», тож швидко дістався на балкон, на якому щойно стояла ціль.

Рабина там не було.

«Я повз тебе не проходив, — подумав кілер, — значить, ти пішов углиб!»

Подивившись углиб темного коридору, вбивця посміхнувся: він тепер точно знав, де може сховатися жертва.

Коридор був вузький, у ньому пахло сечею. У його кінці видніли пошарпані дерев’яні двері.

Убивця, не стишуючи ходи, потупотів коридором і постукав у двері.

Тихо.

Постукав знову.

Звідти незадоволеним басом відповіли: мовляв, зайнято.

— Bocsásson meg![53] — бадьоро відказав убивця і вдав, ніби гучно пішов геть. Після того тихо розвернувся й підкрався, приклав вухо до дверей. Почув, як рабин у туалеті відчайдушно шепоче:

— Хтось хоче мене вбити! Чекав на мене біля дому! Тепер тримає мене в пастці у барі «Сімпла», Будапешт! Будь ласка! Пришліть підмогу!

Схоже, ціль телефонувала на номер 112 — місцевої служби порятунку. Служба ця відома повільністю реакції, але кілер почув достатньо.

Роззирнувшись і пересвідчившись, що навколо нікого немає, він виставив уперед мускулясте плече, відхилився й підлаштувався вдарити саме в момент найгучнішого гуркоту музики.

Стара засувка відскочила з першого разу. Двері розчинилися. Кілер увійшов, зачинив за собою двері та опинився просто перед жертвою.

У кутку щулився водночас наляканий і здивований чоловік.

Кілер вихопив у рабина телефон і пожбурив в унітаз.

— Х-хто т-тебе прислав?! — затинався рабин.

— Перевага мого становища, — відказав йому незнайомець, — у тому, що я навіть знати цього не можу!

Тепер старий тяжко дихав і сильно пітнів. Раптом почав задихатися, вирячив очі, схопився за груди обома руками.

«Що, правда? — посміхнувся кілер. — У нього серцевий напад?»

Старий звивався, задихаючись і тримаючись за груди, на підлозі туалету, обличчя його червоніло, очі благально дивилися на незнайомця. Урешті він упав долілиць на брудні кахлі й здригнувся; з-під нього потекла підлогою цівка сечі.

І більше рабин не рухався.

Кілер присів і прислухався. Дихання чути не було.

Він із посмішкою встав: «Що ж, ти мені справу полегшив».

Із такою думкою кілер пішов до дверей.

——

Легені рабі Кьовеша благали повітря.

Такої вистави він ніколи в житті не влаштовував.

Ледве при свідомості, він лежав і слухав, як нападник пішов із туалету. Рипнули двері, зачинилися.

Стало тихо.

Кьовеш змусив себе почекати ще зо дві секунди, аби нападник опинився там, де нічого не чутиме. І тоді, не в силах стриматися, Кьовеш зітхнув і почав вдихати життєдайне повітря. Навіть застояне, туалетне, воно в ту мить було як небесний дар.

Поволі він розплющив очі, затуманені браком кисню; у голові гупало. Кьовеш підняв її — і перед очима розвиднилося. На його жах і подив, просто перед зачиненими дверима виднів темний силует.

Чоловік у бейсболці з посмішкою дивився на нього.

Кьовеш завмер. «Він узагалі не виходив!»

Кілер у два великі кроки опинився біля рабі, міцною, як лещата, лапою схопив його за шию і притис обличчям до підлоги.

— Дихання ти затримувати вмієш, — хрипко прошепотів убивця, — а серце спиняти — ні! — Він засміявся. — Але не хвилюйся, тут я можу зарадити!

Мить — і пекуче жало ввігналося в шию рабі Кьовеша. Горло й голову немовби заповнив рідкий вогонь. Тепер, коли жар дійшов до серця, напад уже був справжнім.

Присвятивши багато років дослідженню таємниць Шамаїм — небес, оселі Бога й праведних душ, — рабі Єгуда Кьовеш розумів: за хвилю він їх пізнає.

Розділ 44

Амбра Відаль, сама-одна в просторій кімнаті відпочинку літака G550, стояла біля раковини, споліскувала руки теплою водою й дивилася в дзеркало, ледве впізнаючи себе.

«Що я наробила!»

Вона знову відпила зі свого келиха. Як їй хотілося повернутися до того старого життя, яке в неї було лише кілька місяців тому — анонімного, не належного нікому, з