Сергій Миколайович Поганий - Убивство у Мюнхені. По червоному сліду

справу на Заході. Але тепер припинилися постійні розмови із Саркісовим про їхнє майбутнє на Заході, вони більше не говорили про «легенду», яку агенти мали твердо засвоїти в найменших деталях. Коли у вересні 1960 року київські чекісти спитали московське начальство, чи переслати у столицю особову справу Сташинського, їм відповіли: хай поки що лежить у вас. Знадобиться вони чи, мало стати зрозуміло в середині жовтня. Існувала ненульова ймовірність, що справу доведеться здати в архів[217].

Богдан дізнався, що його статус у КДБ змінився, коли 3 грудня 1960 року, майже через рік після аудієнції в Шелепіна, куратор привів його на зустріч з іншим важливим чоловіком, який відрекомендувався Володимиром Яковичем, начальником відділу на Луб’янці. Насправді генерал-майор Володимир Якович Баришніков був заступником начальника управління «С» Першого головного управління КДБ. Створене 1957 року, це управління опікувалося нелегальною зовнішньою розвідкою. Його першим керівником був Олександр Коротков, майбутній голова апарату КДБ у Карлсхорсті, який повідомив був Богдану про нагородження орденом Червоного Прапора.

Впливовий співрозмовник Богдана був чоловіком приземкуватим, нижчого за середній зросту й мав на вигляд свої шістдесят років. Перед революцією він закінчив німецьке комерційне училище в Петрограді, наприкінці 20-х пішов служити в розвідку і уславився під час війни радіоіграм з абвером – прогрес у технологіях відкривав нові можливості. До Баришнікова з повагою ставилися у чекістських колах, він мав репутацію людини з науковою жилкою. Підлеглі запам’ятали, що він постійно нависав над заваленим паперами столом, – Баришніков був короткозорий, але відмовлявся носити окуляри[218].

Привітавшись зі Сташинським, Баришніков почав розмову у звичній м’якій манері. Спитав, як Інґе, чи справляється з новим життям і дефіцитом продуктів. Богдан розумів, звідки ростуть ці питання, але вирішив зробити добру міну і сказав, що жодних проблем нема. Він запевнив Баришнікова, що їм подобається жити в Москві і вони призвичаїлися до місцевого асортименту. Баришніков змінив тему. Зважаючи на близькі зміни в родині Сташинського, деякі робочі моменти слід організувати інакше: «Ви тривалий час вели життя волоцюги і не мали ніколи постійного осідку. Тепер ви одружилися, матимете дитину, і, зрозуміла річ, коли вже буде дитина, ви повинні мати стале помешкання, де ви могли б постійно жити».

КДБ або відклало, або скасувало намір відрядити їх з Інгою закордон – жити вони мали в Москві. Баришніков запевнив, що Сташинському не доведеться думати про гроші: КДБ платитиме йому зарплатню 2500 рублів, і він матиме змогу продовжити навчання.

Богдан відреагував спокійно, але далі розмова повернула на гірше. Баришніков заговорив про плани Сташинських провести Різдво у Східній Німеччині з родиною Інґе. До поїздки все було готове, Богдан з куратором навіть купили подарунки для родини й замовили квитки. Подружжя також підготувалося провести якийсь час у Варшаві, щоб Інґе ознайомилася з польською столицею і за святковим столом у Дальгові змогла відповісти на питання про тамтешнє життя. Богдан сподівався дістати остаточний дозвіл на поїздку від старшого чекіста, імені якого куратор не називав. Тепер йому сказали таке: «Ми пообіцяли вашій дружині, що вона може без труднощів їхати і може затриматися також у Варшаві. Але вас ми не можемо пустити до Берліна». Богдан був шокований. Найгірші сподівання ставали реальністю.

Перед зустріччю він не виключав, що КДБ дізнався про їхнє з Інґе ставлення до радянського режиму і можуть бути неприємності. Богдан не сказав про свої відчуття дружині, сподіваючись, що все буде добре, принаймні він якось викрутиться. Але слова Баришнікова все сильно ускладнили: генерал розповів, що, за повідомленням джерел КДБ, в американській і західнонімецькій розвідці почалося розслідування загибелі Бандери й Ребета і Сташинського можуть викрити, якщо він повернеться до Берліна. Показуватися в місті, де нема чіткого кордону, небезпечно, але в майбутньому він зможе їздити до Західної Німеччини, оминаючи Берлін, сказав Баришніков. Без дружини, яка, природно, захоче побачити батьків і в такий спосіб може підставити Сташинського. «Він хотів нас розлучити, – згадував Сташинський, – вся ситуація змінилася»[219].

Зустріч закінчилася. Богдан мав про що думати. Слова Баришнікова не залишали сумнівів, що КДБ хоче когось одного, Богдана або Інґе, лишити в Москві заручником. Чекісти відпускали Інґе в Берлін і розраховували, що кохання змусить її повернутися. Комітет був готовий відправити Богдана на Захід після народження дитини, сподіваючись, що він з любові до родини не втече з СРСР. Баришніков намагався перетворити проблеми зі Сташинським – його любов до німкені Інґе й народження дитини – на козир КДБ. Мозок Богдана свердлила й інша думка: вони йому більше не довіряють. Він був не тільки виконавцем, а й свідком злочинів КДБ за кордоном; Богдан добре знав, що КДБ може зробити з небажаним свідком. Невже їх з Інґе підозрюють? Невже їхні життя в небезпеці?

«Я мусив враховувати можливість, що з нами обома щось трапиться, – згадував Богдан. – Після розмови з генералом [Владіміром] Яковлєвічем я подумав, що треба попередити дружину, що з нею може щось трапитися. Так само й зі мною. Я розумів, що треба на щось зважитися. Я мусів вирішити, що робити. Інших варіантів для мене не лишалося».

Але що саме він міг зробити в тих обставинах? Налагодити стосунки з КДБ? Втекти на Захід? Богдан дедалі більше боявся за їхні життя, і перший варіант поступово відпадав. Другий теж був малореалістичним – КДБ не відпускав його з країни. Попереду була безвихідь[220].

23. Новий рік

Куранти на Спаській вежі відбили дванадцять – почався новий рік і нове десятиліття. В останній день 1960 року, готуючи святковий новорічний стіл, Богдан та Інґе Сташинські гадали, що він принесе їм, двом приреченим, які намагаються втекти з пастки. По телевізору Хрущов випромінював ентузіазм й обіцяв світле майбутнє. Через чотири місяці Радянський Союз відправить у космос першу людину, у серпні – другу. Країна вела перед у космічних перегонах зі Сполученими Штатами.

Виголошуючи тост перед радянською елітою і дипломатичним корпусом на новорічному прийнятті в Кремлі, Хрущов відзначав, що в радянсько-американських відносинах починається нова епоха. Він сподівався, що початок їй відкриє Джон Кеннеді, сенатор від штату Массачусетс, який на президентських виборах переміг республіканця Ричарда Ніксона, опонента Хрущова по кухонних дебатах 1959-го. «Під час виборчої кампанії містер Кеннеді сказав, що якби він був президентом, то перепросив би у Радянського Союзу», – заявив Хрущов. Він мав на увазі інцидент з «У-2» у травні 1960-го. Хрущов вважав, що посприяв перемозі Кеннеді, відхиливши прохання республіканської адміністрації до президентських виборів відпустити пілота «У-2» Гарі Пауерса і ще двох американських пілотів, збитих над Баренцовим морем через кілька місяців. «Ми віримо, що,