Блейк Крауч - Рекурсія, Блейк Крауч

мислити раціонально. У цей момент вона бажає лише одного: щоб мерзотник, який це вчинив, не відбувся простим покаранням.

А вголос каже:

— Я — за повний демонтаж лабораторії та знищення всієї інформації, що зберігається на серверах. Та якщо ви проголосуєте за місію (а я усвідомлюю, що мені вас не спинити), то я за те, щоб убити мерзотника й залишити його під вікном разом з усіма доказами його намірів.

— Чому, Гелено? — дивується Шоу.

— Бо коли люди бачитимуть, що за змінами реальності є хтось, якась група, таке осмислення нашої діяльності переведе її в розряд сучасних міфів.

— Такий собі Бетмен? — посміхається Альберт.

Гелена пускає очі під лоба й каже:

— Якщо ваша мета — відвертати зло у світі, то буде краще, щоб злочинці вас боялися. Крім того, якщо цього покидька знайдуть під вікном з явними доказами його намірів, поліція пов’яже його з іншими убивствами, і, сподіваюся, сім’ям загиблих трохи полегшає, коли вони дізнаються, що злочинця покарано.

— Хочете сказати, що ми перетворюємося на такого собі бабая? — озивається Тімоні.

— Якщо хтось не піде на злочин через страх перед таємничою групою, владною над пам’яттю і часом, то не буде і злочину, який нам доведеться відвертати, і хибні спогади плодити не буде потреби. Тому так. Стаємо бабаєм.

День 24

Стів застає вбивцю дівчинки о 1:35, коли той починає вирізати отвір у шибі, щоб потрапити до Дейзі Робінсон.

Він заліплює йому скотчем рот і зап’ястки та непоспіхом перерізає горло від вуха до вуха, спостерігаючи, як нелюд, стікаючи кров’ю, корчиться в пилюці під будинком.

День 31

Наступного тижня вони приймають рішення не протидіяти інциденту, під час якого в Техасі, на гірській ділянці залізниці зійшов з колії потяг. Дев’ять осіб тоді загинули, було також багато поранених.

День 54

Коли над лісами південніше Сіетла зазнає аварії літак, що виконував внутрішній авіарейс, група знову вирішує не використовувати крісла. Мотивація: як і у випадку із залізничною катастрофою, до з’ясування причин аварії мине багато часу, і посилати в минуле Стіва чи Тімоні буде запізно.

День 58

З дня на день стає дедалі зрозуміліше, які трагедії вони у змозі відвертати, і, якщо виникають бодай найменші сумніви в успіху місії, група вирішує не втручатися. На велику полегшу Гелени.

Вона далі живе під наглядом у квартирі неподалік від Саттон-плейс.

Тепер Алонсо та Джессіка випускають її на вечірні прогулянки. І коли вона гуляє, хтось із них тримається на пів кварталу спереду, а другий — теж на пів кварталу — ззаду.

Надворі перший тиждень січня, крижаний подих вітру, який ширяє між хмарочосами, обпікає обличчя. Проте Гелені тепло від ілюзії свободи. Вона походжає вечірнім Нью-Йорком і уявляє, що сама.

Час від часу Гелена заглиблюється в думки, згадує батьків і Баррі.

Її не полишає згадка про те, як вона бачила детектива востаннє: ось він стоїть у Слейдовій лабораторії за мить до того, як згасне світло. А невдовзі вже кричить, щоб Гелена тікала.

Сльози, холонучи, збігають по щоках.

Трьох людей, які найбільше важили в її житті, вже немає. Вона вже ніколи їх не побачить. Нестерпна самотність, якою віє від цього знання, проймає до кісток.

Їй сорок дев’ять, і вона замислюється: що таке старість? Не в сенсі фізичної деградації, а в сенсі стосунків. Тиша, яка стає дедалі непроникнішою, коли світ залишають найдорожчі вам люди, які сформували вас як особистість, які стали частиною вашого світу. Вона не бачить виходу, не бачить сенсу в існуванні. Усі, кого вона любила, зійшли з дистанції, а на скільки вистачить її, Гелена не знає.

День 61

Тімоні повертається в минуле й зупиняє схибленого страхового агента — віком п’ятдесят два роки, — який на політичній демонстрації в Берклі розстріляв з автомата двадцять вісім студентів.

День 70

Стів пробирається у квартиру в Лідсі, мешканець якої майструє пояс смертника, втикає тому лезо бойового ножа в основу черепа, перерізаючи довгастий мозок, і залишає його обличчям на столі в купі цвяхів, гайок і болтів, що мали розлетітись у вагоні Лондонського метрополітену завтра вранці та вбити дванадцятьох людей.

День 90

Коли від початку діяльності групи минає три місяці, в газеті «Нью-Йорк Таймс» з’являється стаття з описом восьми місій і припущенням, що смерть невдатних убивць, шкільних стрільців і терориста-смертника — це результат роботи загадкової організації, якій доступні невідомі людству технології.

День 115

Гелена лягла та вже майже заснула, коли хтось несамовито загупав у двері. Від цього стуку її серце мало не вистрибує з грудей.

Була б це її квартира, Гелена вдала б, що її немає вдома, і почекала б, поки невідомий візитер піде.

На жаль, вона живе під пильним наглядом, і замок у дверях уже відмикається.

Гелена підводиться з ліжка, накидає махровий халат і йде у вітальню. Вхідні двері відчиняються, і на порозі вона бачить Джона Шоу.

— Заходьте, не соромтеся, — припрошує Гелена.

— Перепрошую, що потурбував так пізно. — Шоу простує коридором і заходить у вітальню. — Симпатична квартирка.

Від Шоу сильно тхне бурбоном упереміш із корично-м’ятними льодяниками, які не можуть перебити запах алкоголю.

— Головне, що недорого, ну і так, усі вигоди.

Можна було б запропонувати йому пива чи ще чогось, та Гелена не робить цього.

Шоу сідає на один із м’яких табуретів за кухонною стійкою.

Гелена стоїть навпроти нього, відзначаючи подумки, що таким заклопотаним і засмученим його ще не бачила.

— Джоне, я чимось можу вам зарадити?

— Я знаю, ви завжди скептично ставилися до того, чим ми займаємося.

— Так і є.

— Але я радий, що ви не уникаєте контакту. Завдяки вам ми стаємо кращими. Ви мало мене знаєте, але я не завжди… послухайте, ви знайдете мені щось випити?

Гелена йде до холодильника, видобуває з нього пару пляшок з Бруклінської пивоварні, відкорковує.

Шоу надовго припадає до пляшки, тоді врешті каже:

— Я розробляю для військових різну хрінь, щоб вони убивали людей. Стояв біля витоків кількох по-справжньому паскудних технологій. Але останні місяці були найкращими за все моє життя. Щоночі, засинаючи, я думаю про нещастя, яким ми запобігли. Бачу обличчя врятованих та їхніх родичів. Згадую Дейзі Робінсон. Усіх їх згадую.

— Я знаю, ви намагаєтесь робити те, що, по-вашому, правильно.

— Я — точно. Можливо, вперше в житті. — Шоу знову припадає до пляшки. — Я нічого не казав команді, але на мене тиснуть люди, які сидять дуже високо.

— Як тиснуть?

— За колишні заслуги я гуляю на довгому повідку та з мінімальним наглядом. Але господарі нікуди не поділися. Не знаю,