Леся Найденко - Коефіцієнт надійності, Леся Найденко

Глава 23

Я швидко минаю останній поворот і виходжу до будинку Олівера. Серце шалено гупає десь у горлі, але щойно помічаю на під’їзній доріжці його автівку, видихаю з полегшенням. 

— Ну хоч не у кюветі, — шепочу, ховаючи руки в кишені. Моє найстрашніше припущення не виправдалося. 

Я перетинаю двір і підіймаюся на ґанок. Заганяючи тривожні думки глибше, рішуче натискаю на дзвінок. Налаштовуюсь, що зараз побачу його здивоване обличчя та навіть не ображатимусь, якщо він назве мене панікеркою. 

Але тиша. Жодної реакції.

Стукаю в двері. Пробую ще раз. На цей раз гучніше.

— Олівере, ти вдома? Відчиняй! Це Аліса!

Знову нічого.

Гаразд, Маккею, так просто ти від мене не відкараскаєшся. Я зістрибую зі сходів і заходжу з іншого боку, підіймаюся навшпиньки, намагаючись заглянути у вікно. Важко сказати, що там всередині — жалюзі спущені, світло вимкнене, хоч око виколи. 

На всяк випадок стукаю й у вікно. Це вже він точно почує. 

— Олівере! Якщо ти там голий чи… чи не сам… то хоча б озвися, щоб я знала, що ти живий!

Нічого.

Гаразд, усе. Тепер я дійсно хвилююся.

Вже готова телефонувати Хантеру з вимогою приїхати швидше, коли бачу, як він і без нагадування крокує мені назустріч. Ловлю на собі його розгублений погляд. Не звикла бачити Хантера у такому стані. Зазвичай посмішка не сходить з його обличчя. 

— Він ще не відповів? — питає, підіймаючись повз мене сходами.

— Ні. Я вже хвилин десять тут. Дзвонила, стукала. Ледь не погрожувала, але жодної реакції.

Хантер киває й дістає з кишені ключі. 

— Добре, заходь…

Замок клацає, двері відчиняються, і я першою потрапляю в будинок. Там темно, тихо, повітря трохи сперте.

— Олівере? — голос Хантера звучить голосно, віддаючись луною у тиші.

Жодної відповіді.

Я скидаю каптур і трохи прислухаюся. Жодного звуку, жодного натяку на рух. Десь на полиці тихо клікає годинник, і цей звук здається надто гучним у порівнянні з повною відсутністю будь-яких інших.

Хантер оглядає кожну кімнату на першому поверсі.

— Може, він у себе? — від хвилювання переходжу на шепіт.

— Перевіримо, — каже Хантер, і ми разом починаємо підійматися сходами.

Кожен крок віддається у вухах. Кожен рух сприймається, наче в уповільненій зйомці.

Щось тут не так. Я це відчуваю.

Двері у кімнату прочинені, й коли я з силою штовхаю їх, вони голосно риплять, розриваючи тривожну тишу будинку.

— Олівер? — кличу, переступаючи поріг.

У кімнаті темно. Лише слабке світло від вуличних ліхтарів пробивається крізь штори, малюючи примарні тіні на стінах. Я роблю ще кілька кроків уперед і…

— О боже! — виривається у мене, коли Хантер вмикає світло.

Олівер лежить на підлозі. Його рука безвольно витягнута вбік, пальці трохи стиснуті, ніби він щось тримав, але випустив. Я застигаю, серце провалюється у п’яти.

— Що за… — Хантер позаду мене різко втягує повітря, а потім майже відразу обганяє мене й падає на коліна поруч із другом. — Олівере! — він хапає його за плечі й легенько трусить. — Гей, братику, прокидайся. Ти чого?

Але Олівер не реагує. Його голова хилиться набік, наче у ляльки.

— Він… він дихає? — мій голос зривається.

Хантер опускає руку й прикладає пальці до шиї Олівера, намацуючи пульс. Киває, але в його очах немає й натяку на полегшення.

— Так, але пульс дуже слабкий… Чорт, що з ним? — він знову трясе друга, але реакції нуль. — Може, на нього напали?

Я заперечно хитаю головою. В горлі стоїть гіркий клубок, руки тремтять.

— Ні, Хантере… — намагаюся вдихнути рівніше, хоча повітря в грудях раптом стало густим, як бетон. 

— Тоді що?! — у його голосі лунає нервовий надрив. — Я викликаю швидку!

Хантер вихоплює телефон і набирає номер, швидко пояснюючи оператору ситуацію. 

Я стискаю кулаки.

— Він приймав знеболювальні, — кажу, аби він передав оператору. — Через плече.

— Яке ще, до біса, плече? — Хантер звужує очі.

— Просто скажи їм це!

Хантер слухається. А коли він завершує розмову, я продовжую:

— Кілька місяців тому Олівер травмував плече. Йому не можна було виходити на лід, але він… він не міг пропускати тренування. Тому почав приймати ліки. Я не знала, що він так сильно… — мій голос зривається. Я опускаюся на коліна поруч із Олівером і торкаюся його обличчя. — Олівер, будь ласка, прокинься…

— Ти хочеш сказати, що він приймав таблетки постійно?! Це може бути отруєння!  — Хантер підводиться, нервово проходячи кімнатою. — Ти знала і мовчала?

Я стискаю зуби.

— Він просив не втручатися… Казав, що контролює ситуацію.

— Але зараз, чорт забирай, він лежить без свідомості! — Хантер проводить руками по волоссю, видихає крізь стиснуті зуби. 

Я хапаю мобільний і набираю тата. Долоні тремтять так сильно, що я мало не упускаю телефон.

Він відповідає майже відразу.

— Алісо?

— Тату… — я намагаюся говорити рівно, але голос усе одно тремтить. — Оліверу зле. Він вдома. Ми викликали швидку.

На тому кінці западає тиша.

— Що з ним? — питає тато, і його голос вже зовсім інший. Холодний. Стриманий.

Я заплющую очі.

— Не знаю… Мені страшно. Приїдь, будь ласка. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍