Мері Горн - На грані, Мері Горн

Через три тижні 

Віолетта

Я переминалася з ноги на ногу що і робив Андрій біля мене. Все відбулося надто пришвидшено і виявилося, що вже сьогодні Захар повинен скласти іспит. Цей момент настав надто скоро. Я намагалася йому допомогти що робив і Андрій. Ми часто проводили час втрьох намагаючись вкласти найбільше необхідного матеріалу.

— Я наче повернувся у студентські роки, — прошепотів Андрій витираючи руки об джинси.

Я посміхнулася і глянула на нього.

— Здається, ми хвилюємося більше ніж він.

Андрій посміхнувся. Захар вже зайшов за ті двері, але був ві надто спокійним. На відміну від нас. Андрій став на крок ближче до мене і схилився до мого вуха.

— Знаєш, я впевнений що він складе.

Він відсторонився і підморгнув мені.

— Я теж у цьому впевнена. Він наполегливо все вивчав, і до того ж Валентина Петрівна враховуватиме до уваги те, що його не було в першому семестрі.

— Це може зіграти і не на користь, — сказав Андрій.

Він і досі стояв так близько. Продзвенів дзвоник і з аудиторій повиходили студенти. Одні в білих халатах, інші з зошитами. Одні з елегантно вкладеними косами а інші з виглядом, наче по них буря пройшлася. Я посміхнулася дивлячись на них.

— Чому ти смієшся? — спитав Андрій

— Знаєш, а ми ж уже старі...

Він глянув на мене не зрозумілим поглядом.

— Ну... враження що тільки вчора я так же ходила цими аудиторіями і проблема, як скласти екзамен чи написати курсову була найважливішою. А зараз на місце, де я сиділа прийшли інші. Інші такі ж молоді і завзяті та повні енергії. Ті, кого я вже не бачу і котрі не знають мене.

Андрій скривися.

— Ти змушуєш мене вважати що я старий. Враховуючи що я на чотири роки старший за тебе. Віолетто. Ти розбила моє серце. Я думав, що є вічно молодим.

Це викликало в мене сміх і він також посміхнувся. Я відступила в сторону спершись до стіни що і зробив Андрій.

— Я думав що ці відчуття хвилювання під дверима професора будуть тільки коли з'явиться дитина. А виявилося набагато швидше

— Ну... думаю Захара можна порівняти з нашою спільною дитиною. Бо все ж від нас залежить наскільки добре ми допомогли йому з навчанням.

— Ну це так. Ти...ти б хотіла щоб твої діти також обрали медицину?

Я нахмурила брови і глянула на нього.

— Чому питаєш?

Він закотив очі.

— Вибач. Просто потрібно ж про щось говорити щоб хоч якось відволіктися від думок.

— Та ні, все нормально. Насправді мені не важливо чи оберуть мої діти те ж, що і я. Це буде їхній вибір. Якщо я просто зроблю його замість них то це буде неправильно. Вони самі повинні обрати що їм подобається

— Тобто тобі важлива їхня думка?

— Звичайно ж! А як твоя робота? Ми навіть не говорили про те що ти повернувся у місто.

Андрій посміхнувся.

— І ми навіть не говорили, що ти працюватимеш у місцевій лікарні якщо Захар складе іспит.

Я закотила очі.

— Я планую це зробити. Думаю, ти мав рацію коли говорив про кар'єру. 

— Ти робиш це тільки заради Захара? Здається він тобі подобається.

— Звичайно ж ні. Я роблю це задля його комфорту і для себе. І ні, він не може мені подобатися.

На цій фразі двері відчинилися і вийшов Захар. Він був розгублений і дивився то на мене то на Андрія. Перше питання сказав саме хлопець.

— Ну не тягни. Склав чи ні? 

— Якщо ні, то нічого страшного. З початком нового навчального року іще раз спробуємо, — підбадьорливо сказала я.

Захар глянув на мене а тоді похитав головою і широко посміхнувся.

— Дякую, за віру в мене. Але ... мене беруть на другу половину першого курсу.

Я радісно заскакала.

Андрій підійшов і обійняв Захара. Він почав вітати хлопця і я зробила те ж саме. Ми сіли в авто Андрія і вирушили до вокзалу де взяли квитки. 

— Я в тебе завжди вірила, — сказала я коли потяг вже зрушив з місця а ми сиділи в купе.

Захар навпроти посміхнувся, а тоді спитав.

— Про що ви говорили з Андрієм? 

Я знизила плечима.

— Нічого важливого. Просто певні питання щоб відволіктися. Я дуже сильно рада що ти вступив

Захар посміхнувся але я зрозуміла що це натягнуто. Раптом він підняв я і сів поруч та взяв мене за руку. Я здивовано глянула на нього.

— Я хотів тобі подякувати. 

— За що? Це все тільки твоя заслуга.

Він заперечливо похитав головою 

— Якби ти в один момент не з'явилася і не почалося все це...

— Що ти маєш на увазі під "це"?— перепитала я коли він затнувся.

Захар секунду мовчав а тоді сказав

— Чесно? Ти подобалася мені ще в школі. Така тиха, сіра мишка але одночасно і така...не знаю як пояснити. Мені подобалося дивитися на тебе на уроках, я завжди знаходив у тобі спокій. Тоді на випускному я хотів з тобою поговорити, але ти опинилася в басейні а тоді...

Я заплющила очі.

— А тоді накривала і втекла, — сказала я.

Захар кивнув головою.

— Так. Тоді накривала і втекла. А після того що сталося в тому будиночку...я вже просто не хотів нічого. Соня приходила, і коли сказала що ти навіть на похорон не приїхала я...я зрозумів що ти не для мене. Ти інша, і мене ніколи не приймеш. Та й кому я в такому стані був потрібний.

— Захар. Ти був потрібний. Був і є потрібний всім. Батькам, братові і в принципі світові. Ти його частинка тому ти потрібний.

Захар глянув на мене 

— Але ж тобі не потрібний. Ти знала і не приїхала навіть...просто задля підтримки однокласників.

— Я не знала, — я заглянула в його очі, дивно було говорити настільки відкрито саме на цю тему, — Я чесно не знала, мені ніхто нічого не сказав. Я і здивувалася коли твоя мама подзвонила, коли я тільки почала працювати в медпункті. Поля розповіла мені тільки дорогою до твоїх батьків. Якби я знала, я б точно приїхала. Пробач.

Він глянув на мене а тоді сумно посміхнувся.

— Ну ти ж не знала. То за що вибачатися. Але все ж, я хотів подякувати тобі. Ти попри те, що я не хотів допомоги і попри все була настільки впертою. Настільки самовпевненою і ...гарячою. Моментами складалося враження що ти просто спалиш будинок.