Марі-Анна Харт - Драена: Шлях до пророцтва, Марі-Анна Харт

Тіні угоди

Ділан сидів, схиливши голову, і відчував, як сором повністю захоплює його. Його бажання до Кейт, до цієї близькості, яка виникла між ними, не були випадковими. Це було справжнє почуття, справжня пристрасть, яку він не міг відкинути. Але те, що змушувало його серце стискатися з болю, — це те, що все це сталося через угоду. І не просто через угоду з кимось, а через умови, які пов’язували його з тією, хто маніпулювала ним з самого початку.

Він не міг пробачити собі, те, що повинно було бути між ними природним і безпосереднім, тепер виглядало як частина угоди, яку він прийняв, і це було, як удар по його власній гідності. Йому не було соромно за саму близькість, а за те, що в його бажаннях була чужа мотивація, що вони не були викликані просто його бажанням до неї. Вони стали частиною чужого плану, який він прийняв без запитань.

І це було те, що мучило його найбільше. Те, що він відчував до Кейт, стало інструментом, а не істинним бажанням. І тепер, коли вона втекла, і він залишився сам із усіма цими думками, він відчував, що все, що він робив, було нечесно, не тільки по відношенню до неї, а й по відношенню до самого себе.

З його серцем відчувався важкий вантаж, який він не міг зняти. Його бажання, пристрасні й реальні, тепер здавалися йому брудними, змішаними з угодою, яку він не міг більше ігнорувати.

Ділан сидів, спантеличений і розгублений, все ще змагаючись з власними почуттями. Він не знав, чи варто йому йти за Кейт, чи залишитися і спробувати все виправити. Але, перш ніж він зміг прийняти будь-яке рішення, двері відчинилися, і він побачив знайоме обличчя.

Не Кейт.

Це була блондика. Її вираз обличчя був не просто роздратований — це була гнівна злість, змішана з гірким розчаруванням.

— Ти розчарував мене, — сказала вона різко, її голос був холодним і пронизливим. — Сильно. Я очікувала більшого від тебе.

Ділан, мов уражений грозою, застиг на місці. Його серце стискалося, розум не міг зрозуміти, чому саме вона так реагує. Йому здавалося, що він стоїть на межі.

Вона зробила кілька кроків вперед, її очі не відривалися від нього, наче вона була готова викинути його з цього місця одним рухом.

— Пішли, — продовжила вона, злість не залишала її голосу. — Прийшов час повернути тебе у клітку.

Ці слова вдарили в нього, мов холодна хвиля, що затопила все всередині. Він не знав, що відчувати, як реагувати. Усі його намагання вийти з цього безвихідного стану стискалися до єдиного запитання — чи ще є вихід для нього?

Дорога до будинку була тягучою і мовчазною, ніби повітря навколо стало густим і важким. Ніхто не сказав ані слова, і цей мовчазний шлях здався Ділану нескінченним. Він намагався зібрати думки, але вони лише перепліталися в голові, залишаючи лише відчуття розгубленості і сорому. Блондинка сиділа за кермом, без емоцій на обличчі, але її мовчання говорило більше, ніж тисяча слів.

Коли машина нарешті зупинилася перед будинком, Ділан відчув, як серце знову прискорилося. Вона вийшла першою, не озираючись, і йшла до будівлі, не чекаючи на нього. Ділан, незважаючи на те, що був змучений і розбитий, покрокував за нею, не в змозі зупинитися.

Вони увійшли до будинку, і блондинка без зайвих слів повела його до підвалу. Ділан не знав, що його чекає, але кожен її крок відлунював у його голові, як наказ. Кроки по сходах до підвалу віддавалися в його серці, а тиша між ними була ще важчою, ніж будь-які слова.

Ділан стояв у темному підвалі, відчуваючи, як кожен момент цієї тиші відзначається все більш гнітючим відчуттям. Блондинка закрила двері за ним, і в ту ж мить все навколо стало ще більш холодним, безмовним і чужим. Він стояв там, наодинці з тими думками, які не могли дати йому спокою.

Лукар сидів на холодній підлозі, його погляд уважно ковзав по Ділану. Хоча він не рухався, його присутність наповнювала простір тиском. Лише через кілька секунд, коли тиша стала надто огидною, він першим порушив мовчання.

— Маєш чудовий вигляд, — сказав Лукар, його голос був спокійний, але насичений якоюсь прихованою іронією.

Ділан не відповів. Він не міг. Його серце билося так швидко, що він не міг навіть сформулювати думки.

Лукар не став чекати на відповідь і продовжив:

— Ну, як все пройшло?

Ділан глибоко зітхнув,  він не міг змусити себе зізнатися у всьому, що сталося, але водночас це було вже неможливо приховати. Його слова прозвучали тихо, наче він намагався знайти саму суть своїх почуттів.

— Нічого між нами не було, — відповів він, але навіть сам почув, як порожньо звучать ці слова в темряві підвалу.

Лукар, здається, не здивувався цим, його погляд не змінився. Але тиша після його слів була ще гнітючішою.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍