Марі-Анна Харт - Драена: Шлях до пророцтва, Марі-Анна Харт

Тягар

Ділан не міг заснути. Він лежав у темряві, втупившись у стелю, а його думки знову і знову поверталися до тієї ночі в клубі. До Кейт. Її образ не давав йому спокою. Він лютував – на себе, на неї, на ці почуття, які не мав права відчувати.

Це була слабкість. А він не міг дозволити собі слабкості. Це було неправильно. Вона – драен. Вона – не з його світу. А він – вовк, частина зграї, що жила за старими законами. Він знав, що має обрати собі пару серед вовчиць, таку, яка народить йому сина, продовжить рід. Це закон. Це традиція. Це його доля. Але чому ж тоді думки про Кейт, про її погляд, її голос, її запах... чому вони зводять його з розуму?

Він міцно стиснув кулаки, намагаючись витіснити її зі свідомості. Даремно.

Самотність обпікала його зсередини. Після смерті батьків йому довелося швидко подорослішати, і єдина, хто справді про нього дбав, була Ен – стара вовчиця, яка не мала ні сім’ї, ні дітей. Вона замінила йому матір, хоч ніколи не називала себе нею. Вона була поруч, коли він бунтував, коли його роздирав гнів, коли він зривався і ламав усе навколо. Тільки вона могла його заспокоїти, тільки вона бачила в ньому щось більше, ніж просто агресивного і впертого вовка.

Зі зграєю він завжди тримався окремо. Його кузени дивилися на нього з прихованою ворожістю. Їхня мати ніколи не приховувала, що бачить у ньому конкурента своїм синам. Вона не заохочувала їхню дружбу, а може, й навпаки – нацьковувала один на одного. Дядько теж не був йому близьким, він завжди стояв осторонь, спостерігаючи, оцінюючи.

Але Ділан знав: у зграї є ті, хто вважає, що саме він має стати наступним альфою, а не Лукар. Іноді йому здавалося, що ці люди чекають на його крок, на знак, що він готовий боротися за це місце.

Часом Ділан замислювався: а чи хоче він справді бути альфою? Чи зможе він очолити зграю так, як це робив його батько?

Його батько був сильним, мудрим, безстрашним. Він завжди знав, що робити, і вмів тримати рівновагу між силою та справедливістю. Зграя його поважала, бо знала – він ніколи не зрадить своїх принципів, ніколи не поставить себе вище за інших. Але Ділан? Він був іншим. У ньому вирувала лють, яку він не завжди міг контролювати. Його рвали сумніви, відчуття, що він не такий, яким мав би бути майбутній лідер.

Були дні, коли він переконував себе, що зможе стати сильним альфою. Що він подолає власні страхи, навчиться контролювати себе, змусить зграю бачити в ньому справжнього ватажка. Але вночі, коли залишався наодинці зі своїми думками, ця впевненість танула. А що, якщо він зазнає невдачі? Якщо він не зможе дати зграї те, що їй потрібно?

Вовки відчували слабкість. Вони не пробачали помилок. Лукар, його кузен, хоч і був не таким сильним, як Ділан, але мав підтримку. Його виховували як майбутнього лідера. Він знав, як правильно говорити, як триматися, як завойовувати довіру. А Ділан? Він був вовком, який завжди йшов проти течії.

Іноді йому хотілося просто втекти. Забути про стаю, про відповідальність, про обов’язок перед іншими. Жити так, як хоче він сам, а не так, як від нього очікують. Але він знав – втекти було неможливо. Його кров, його природа, його минуле не відпустять.

Його знову охопив гнів. Все було би простіше, якби не Кейт. Якби вона не з’явилася в його житті. Якби він не відчував до неї цього нестерпного, палкого бажання, яке порушувало всі правила, які він собі встановив.

Ділан зціпив зуби й сів на підлозі. Спати все одно не вийде. Він заплющив очі й різко видихнув. Йому потрібно було забути про Кейт. Забути, стерти її з думок. Але серце кричало інше.

 

Ранкову тишу порушив звук відчинених дверей. Ділан і Лукар миттєво повернули голови в той бік. Вниз спустилася Кейт. Її вираз обличчя залишався загадковим – жодної емоції, жодного натяку на думки, що роїлися в її голові.

Ділан уважно глянув на неї, і одразу перед очима спалахнули спогади минулої ночі. Його всередині охопило дивне поєднання бажання та злості. Це зводило його з розуму.

Кейт мовчки подивилася на них, перш ніж спокійно, але впевнено сказати:

— Я поїду в той будиночок, але ціна буде більшою. Набагато більшою, ніж минулого разу.

В її голосі не було жодної прохання, лише тверда умова. Вона не чекала відповіді, не цікавилася їхньою реакцією. Просто зробила свою заяву і вийшла з підвалу, лишаючи їх у стані здивування.

Ділан і Лукар обмінялися поглядами. Їхні обличчя відображали суміш подиву, настороженості й тривоги. Щось у поведінці Кейт змінилося. Що саме – вони ще не розуміли, але вирішили не випробовувати її терпіння.

Швидко піднявшись нагору, вони вийшли надвір. Сонце сліпуче світило, кидаючи довгі тіні на землю. Вони зупинилися, коли побачили машину, яка стояла біля будинку. Їхню машину.

— Як вона тут опинилася? — тихо пробурмотів Лукар.

Минулого разу вони залишали її біля клубу. Як Кейт змогла її привезти?

Але відповіді на це питання не було.

Кейт стояла біля іншого автомобіля — чорної старої машини, яка явно потребувала ремонту. Вона не говорила нічого зайвого, просто відчинила дверцята та глянула на них поверх машини.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍