Андрій Хімко - У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

та практик в колонію, звідти на уроки і знову на чергування, Янчук тепер постійно думав про дівчину, зачаровуючись її вродою, а його записник почав повнитися не цікавинками думок, як вадемекум, а віршованими одами і поетичними зверненнями до несподіваної обраниці.

Дівчино хороша! Дівчино, чия ти?

Дозволь надивитись на твою красу!

Дівчино, уродою схожа на чая ти,

Я тобі від серця палкість лиш несу!..

Ранкове ти диво! Зоря світанкова!

Запалена зірка у серці вогнем!

Мені ти зустрілась, як щастя підкова,

Грієш ти наснагою і вночі, і днем!..

Залюбування незнайомкою ставало незборним насланням і маною, заважаючи Петрові в навчанні, адже тепер він повнив свій записник недолугими віршами не лише на уроках і лекціях, не лише готуючись до них, а й кожної вільної хвилини: в дорозі, на практиці чи на чергуванні.

Слухаючи якось маститого лектора із міському партії, що читав усьому колективу колонії про «Продуктивність праці при комунізмі» та про «Кордони на замку», Янчук накидав експромтом два вірші, усвідомивши нарешті, що таки закохався. Лектор саме перейшов до «марксизму й діалектики розвитку суспільства», згадавши принагідно про Петра Першого, який для Росії «прорубав вікно в Європу», на що Янчук подумки відреагував: «Це той Перший, що розпинав нашу Україну», збагнувши, що не лише царі — сатрапи й душителі народів імперії-тюрми, а й Сталін та його поплічники. Серце його обливалось кров'ю за їх жертвами: Віталієм Чигирином, Тодосем Осьмачком та Власом Гулаком, від якого мав безцінні книжки в дарунок.

Закоханість і постійне віршування пробудили в Петрові інтерес до рідної мови, яка стала для нього тепер не лише кантовим хором, а й неперевершеною гармонією голосних і приголосних — справжнім одкровенням, особливо на лекціях виключно здібних філологів. В технікумі це була «Вишиванка» — вродлива й жіночна Ганна Трохимівна Сасько, а у вечірці «Біблія» — надзвичайно ерудована Хава Адамівна Кац.

Не вірите?.. Не вірте!

Не вам шепочуть мірти

Вітрів словами

І поза вами.

Не вам! О ні! То — знайте —

Цвітуть левкої!..

Вам не закреслить, зайди,

Краси людської!..

У Янчукових снах він ширяв у високості разом із дівчиною і водив її до театру на «Мину Мазайла» чи на «Патетичну сонату», він снив нею і читав присвячені їй вірші, прокидаючись від власного голосу і усвідомлення, що мільйони вимерли, а він і по голодоморі живий, відтак, мусить жити за Гете: «Лиш той життя й свободи вартий, хто йде щодня за них у бій.»

Як часом віра в нас вмирає,

А вслід їй в серці шал стиха,

Не зупиняйсь, мій рідний краю,

Бо вхід твій смерть шле пастуха!

Бо пам'ять вмре в тобі козача

І давнину накриє тля.

В борні зі злом — твоя удача,

Пасивність — зашморгу петля!..

Вірші складалися і серед ночі, бувало. Записавши кілька рядків, покушкавшись та прислухавшись до явора за вікном і відчувши прохолоду ночі, Петро знову поринав у казковий сон — обов'язково з дівчиною...

Та якось Петро піймав себе на частому ретельному повторенні бабусиної «ткацької» науки: в мотовилі один сажень або два метри і тринадцять сантиметрів, аршин дорівнює сімдесят одному сантиметрові, намотка на мотовило — то нитка, а три їх — чисниця, у пасмі — десять чисниць, півмітка має десять-дванадцять пасем, мітка, відповідно, двадцять-двадцять чотири, грубе полотно тчеться із восьми пасем, перкаль — із дванадцяти, лікоть має шістдесят вісім сантиметрів, сукно у ступі б'ють прирядом, тузень — то дванадцять, а п'ять тузнів — копа... В черговий раз повторивши, що як називається, Янчук раптом усвідомив, що його психіка демонструє відхилення від людської норми, тож підхопився з ліжка і побіг до Льовиного турніка. Але й там, виконуючи вправи, ловив себе на споминах десь-колись почутого чи вичитаного, як от: «Тихо-тихо Дунай воду несе, а ще тихше дівка косу чеше» — точно на вечорницях у хаті-читальні, або «Дунай — брат Нілу й син океану» — певно, з газет... Час лишив йому у запічні пам'яті найсокровенніше...

Якогось недільного дня Петро Янчук з Аркадієм П'юро, Базилем Григорашем та Петром Шкваром по домові відвідали ресторан, щоб разом повечеряти й поговорити «про поточний момент». Невеселі точилися розмови за столом, адже хлопці називали рідних і знайомих, арештованих у місті й по селах, старших і зовсім молодих. Петро про свою нічну пригоду між цвинтарями промовчав, більше питав і слухав, мимоволі приходячи до висновку, що в Україні відбуваються події страхітливі, які переважують усі досі знані й допустимі людською уявою жахи. Янчукові, на жаль, довелося покинути друзів, бо мав із Лідунею квитки у кіно.

Кінокартина про шахтарів виявилась банальною, як і всі тодішні. Оспівувала вона Олексу Стаханова за десятиразове підвищення продуктивності праці. Петро не вірив у правдивість такого високого показника, як і в зображувану колізію кохання. Проводжаючи захоплену фільмом сестру, Янчук, правда, їй того не сказав, але подумки згодився із почутим від Аркадія П'юро: «в Союзі експлуатується навіть нужник із портретом вождя на ньому».

Прийшовши додому, Петро засів у своїй «тихій гавані», задумавшись і над розповідями друзів у ресторані, зокрема Аркадія про арешт прозаїка Сашка Лебеденка, в минулому червонокозака, якого Янчукові доводилося бачити і в редакції газети, і на семінарі в будинку саносвіти ще до розгону літстудії; і над можливим завершенням перебування сестри у добрих людей, адже маля, з яким няньчилася Лідуня, підросло і вже давало господині можливість виспатися вночі. Та й подальша власна доля непокоїла хлопця: після перегляду кінокартини його закоханість у дівчину з бібліотеки, імені якої він досі не знав, а спитати ніяк не наважувався, бурхливо заявила про себе — і поетично, й фізично, не зважаючи на умови, в яких він жив, на його перевантаження роботою, лекціями й уроками, на наближення останніх вирішальних сесій.

Явори за вікном своїм кришталевим дзвоном, як завжди, сприяли ліричним настроям Петра, змушуючи його гарячково зіскакувати з ліжка, хапати олівця, схилятися над підвіконням і записувати потемки на папірчині все, що приходило в голову, хоч потім викладене втрачало свій первісний колорит і наснаженість змістом та здавалося авторові банальним і не вартим жодної уваги. Звичка обдумувати й записувати прижилася в Янчука на постійно, як і розчарування й незадоволення написаним,