Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

– Не може бути такого! – не повірив воїн, вже уважніше розглядаючи мене – навіть дракони з сусідами-вампірами не раз уже чули про подвиги вже й нашого покоління!

– От і я в шоці! – сплеснула Ольга руками

– Невже – звернувся Ярослав Михайлович уже особисто до мене вже на всезагальній мові – така юна леді справді хоче навчитися майстерно використати зброю?

– Але як ви…? – вражено простягла я

– Здогадався? – перепитав старий, і, побачивши мій кивок, хмикнув: – Так у мене більше нема чого вчитися...

– Ні, як ви здогадалися перейти на загальнорасову мову?

– А… так я ж бачу, що ти м'яко кажучи, не все розумієш – знизав він плечима.

Невже всі люди в цьому містечку знають мінімум дві мови? Чи це мені так пощастило?

– Так, ви маєте рацію. Я й справді хотіла б навчитися мистецтву бою – стримано посміхнувшись, чемно озвалася я.

– Вибачте… – вклинилася Ольга – я, мабуть, уже піду, бо скоро обід…

– Звичайно, звичайно. Іди. А то Іван тебе з'їсть – хихикнув сивий, а дівчина, розвернувшись на підборах стрімко помчала геть, піднімаючи за собою пил – чи можу я дізнатися навіщо юній дівчині, яка явно не звикла до подібних звичаїв, вміння володіти зброєю? – простеживши поглядом за Ольгою, розірвав тишу Ярослав.

-Я... – розгубилася, не знаючи, як відповісти – мені б хотілося вміти постояти за себе за будь-яких обставин – несподівано чітко відгукнулася я, несвідомо стиснувши кулаки. Нігті вп'ялися в шкіру, а кісточки побіліли. Лише відчувши ледь чутний укол болю розігнула синюваті пальці.

А воїн ніби не помітив мого жесту. Не змінюючись в обличчін чоловік співчутливо і ніби ненароком вимовив:

– Настраждалася ж ти, бідолаха – а потім по-діловому поставив питання: – а чи довго ти збираєшся залишатися на Січі?

– Зізнатися, Ярославе Михайловичу, мене поки не стримують не які часові рамки.

– Не може бути! Чи ти маєш дозвіл гетьмана, клейноди? – вражено вигукнув старий.

«Знову ці клейноди! І що це взагалі таке?» – витекло в мене цілком логічне, на мій погляд, питання.

– Ні, Ярославе Михайловичу – чесно зізналася я.

– Загалом так! – нахмурившись, вигукнув мій співрозмовник командним тоном, змушуючи мене, здригнуться від несподіванки – перше правило, яке ти повинна запам'ятати, якщо бажаєш у мене вчитися: ніколи не називай мене по батькові і тим більше на прізвище. Жодних «містер» і «пан». Дуже це химерно... зрозуміло? – і отримавши невпевнений кивок, продовжив: – Я згоден взяти тебе в учні. Навіть спробую допомогти із розміщенням. Однак, я за годину їду, тому давай зустрінемося післязавтра ввечері. Я якраз встигну повернутись.

– Добре – злегка вклонилася я.

За цим, здавалося б, невинним і ввічливим рухом пішов здивований погляд мого ніби вже вчителя. Однак, незважаючи на це він все ж таки промовчав.

– До побачення – махнула я рукою, і попрямувала на пошуки мого тимчасового притулку.

Я бездумно брела якось підозріло тихим вуличками, що витікали одна в одну, рівно до того моменту, поки за черговим поворотом мене не схопили.

Міцні чоловічі руки чіпко обхопили мою талію, і вже наступної миті я ще не встигла нічого зрозуміти, як вже їхала на чиємусь плечі.

Зізнатися, я навіть смикнутися не встигла.

– От ти і попалася, гадино, – рикнув голос, що здався знайомим, десь ззаду – я так і знав, що ти тут не випадково виявилася – явно тріумфував… Фін.

Чоловік ніс мене буквально через все містечко. Я ж смирно висіла на його плечі бездушною ганчіркою, ясно розуміючи що скоріше по голові отримаю, аніж зможу спастися.

Мої ноги повернулися назад на землю, лише коли на вулицях стали частіше зустрічатися люди. Цікаві погляди добряче зменшили запал воїна, що до того бадьоро крокував назустріч правосуддю і який, схоже, зовсім не помічав вагу «баласта» в моєму обличчі на своєму плечі.

Опустивши мене на землю сивий охопив моє зап'ястя і почав тягнути, куди йому заманеться.

Мовчки підкоряючись грубій силі, я відчувала, як розум повільно обволікає туман, а свідомість поринає в меланхолію. Не було бажання тріпотіти… а який у цьому сенс?

Бездушний погляд повільно перетікав із предмета на предмет, обриси яких навіть не наближалися до моєї свідомості. Хрумтіли, розсипаючись, під ногами дрібні камінці… шелестіла підошва чобіт, якими я намагалася упиратися, обіцяючи так скоро зійти нанівець… за нами тягнулася вже не маленька траншея…. Здається, свербіло стиснуте наче в сталевих лещатах зап'ястя.

Здивовані перехожі з побоюванням і настороженістю дивилися на «ведучого» чоловіка, ніби бачили його вперше.

Нарешті, дійшовши, як мені здалося до центральної площі й минувши дивного вигляду дерев'яну будівлю, чиї три кулясті склепіння тяглися високо в небо, Фін потягнув мене до непримітних залізних дверцят, що знаходилися на краю величезної кам'яної будівлі.

Увійшовши в довгий коридор, чий кінець губився десь у темряві, сивий Колючка потягнув мене до, напевно, крайньої кімнатки з обшитими якимось металом дверима.

Безцеремонно закинувши мене в камеру, чоловік тричі провернув непомічений мною у темряві ключ, і з наказом звернувся:

– Можеш не кричати, все одно ніхто не почує – і втік ритмічно стукаючи підборами високих шкіряних чобіт.

Pov Ігор

– Хей, Настюша! Я вдома… – покликав я сестру звично скидаючи в сінях набридші за день чоботи.

– Олежок! – кинулася молодша мені на шию, чим сильно збентежила.

Злегка відсторонивши сестричку, і опустившись на коліна, зазирнув їй у вічі:

– Насте, ти чого? – а великі зелені очі вже наповнились сльозами.

– Нічого – відсторонилася від мене мала, хлюпнувши носом.

– Все гаразд, маленька – погладив я її по карому волоссі – повернеться твій Олежка! Такого упиря ще спробуй прихлопни!

 – Повернеться – бездушною луною відповіла Анастасія, йдучи до вікна.