Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Невже тут усе так просто?

– Ні, – похитала головою Ольга, – він просто захотів відвідати ученицю.

– Ученицю? – зовсім уже випала я. Причому не можу сказати, що мене вразило більше: дівчина при владі або той факт, що вона ж навчалася у… кхм… «простолюдина».

Наші королі це за приниження прийняли б…

– Так, гетьман Соломія – колишня учениця Івана Володимирського – хмикнула дівчина, всім своїм виглядом показуючи, що для неї це звичайнісінька справа. Мене ж ця заява призвела до невимовного шоку.

– Невже настільки високопоставлена ​​особа може бути ученицею простого шинкаря? – необдумано випалила я, одразу червоніючи.

Ольга ж ляснула себе по лобі. Але, навіть не дивлячись на явне сум'яття, спробувала терпляче пояснити:

– По-перше, Іван – не простий шинкар! – повчально підняла вона вказівний палець – він колишній головний волхв. А цей трактир можна сказати його хобі, і водночас спосіб заробітку. Ну а по-друге гетьманом може стати будь-хто, а тому нема чого дивуватися навіть у тому випадку якби Соломія була однією з колишніх бранців татарви – знизала Ольга плечима.

Мене вбивала свобода і сміливість, з якою дівчина говорила про їхнього правителя.

– Невже й справді «будь-хто»? – не стримала я здивування. Словолюбна дівчина тут же і задовольнила мою дитячу цікавість:

– Гетьман обирається голосуванням серед усіх січовиків рівно на рік. А тому будь-який солдат, що заслужив повагу і довіру, може стати ним. Причому навіть сам того не бажаючи.

– А… дівчата?… У вас дівчата можуть нарівні з чоловіками вчитися – почала я загинати пальці, перераховуючи – воювати та керувати державою?

– Чому ж ні? Невже це так дивно? Щоправда, про керувати... ми нещодавно зрівнялися в правах у цьому плані... Соломія перша повноправна і незаміжня дівчина на гетьманському посту... Проте вона вже майже 5 років, хай і не поспіль, впевнено тримає булаву.

– Булаву?

– У людських королів є корона і скіпетр, змієлюди, що живуть у північно-східній Африці хизуються…. У сенсі вихваляються – осіклася зеленоока перескокуючи з мови на мову і тут же продовжила натхненно – хаджетами і пшентами, «верховні» ельфи хизуються лавровими вінками або елегантними діадемами, перевертні дзвенять браслетами... А у нас булава хоча і є повноцінною зброєю, тим не менш вона також брязкальце, що символізує владу.

"Неймовірні люди!" – Вразилася я. Ні, ну ви уявляєте? Щоб зброя роль корони виконувала!

Між іншим, це ознака чи то неймовірної практичності, чи то войовничості…

І чому саме цієї миті в моїй голові дозрів план?

– Слухай, Ольга – покликала я дівчину, що відволіклася, на брюнета, який приніс кухоль, вже подумки потираючи руки – а чи можливо мені теж навчиться мистецтву бою?

– Ну… – замислилася вона – в принципі, можна… Однак у кого? – почухала Ольга потилицю – Іван точно взяти не захоче... Говорить з дівчатами морока одна. До джур чи молодків не пройдеш так просто – це до весни чекати треба. До молодих напрошуватись не раджу – якщо не засміють, то від незнання нашкодити «допомогою» можуть. Залишається в інших… «бувалих вояк» питати. Але й тут є проблема: не кожен з них дівчину, тим більше дорослу візьме.

Я похилила голову, порядком засмутившись. Чомусь у мене в голові щільно засіло переконання, що вміння битися додало б мені впевненості. Та й безпеки…

– Але ти не скисай так швидко – клацнула кароволоса мене по носі – є в мене на прикметі одна людина – чомусь хитро косячись на єдиного хлопця в приміщенні, хмикнула вона – ходімо, сходимо до нього, доки не обід – встала Ольга із-застолу, і тут же звернулася до брюнета: – Тихомир! Придивися, а.. будь ласка – склавши руки в благаючому жесті простягла, на що хлопець, не відриваючись від уже пригубленого напою, махнув, мовляв, «йди вже».

Через деякий час, блукаючи всілякими закутками, ми дійшли, схоже, майже до околиці міста, де вже не було стін. За приземкуватими білими-білими будинками спрямовують свої крони вгору величні дерева, розноситься запах хвої... Тут вже не було чутно не жвавого гомону заповнених вулиць, не заспокоюючого плескоту хвиль.

Особняком, ніби відірвано від інших дрібних будиночків і довгих будівель, стояла така собі землянка.

– Пане Ярославе! – прикрикнула моя провідниця ще на підході до трохи косого дерев’яного парканчика – пане Ярославе! Ви тут? – відчинила вона хвіртку.

На порозі будиночка сидів сухопарий дідок. Цей чоловік здавався набагато старшим за Івана… Його обличчя було розчерчено численними зморшками, що промінчиками збиралися біля очей і зімкнутих у доброзичливій усмішці губ. Густі-густі брови, втім, як і довгі вуса з волоссям, вистриженим у вже звичну погляду, якусь войовничу і величну зачіску, що складається з єдиного локону на самій маківці, були сивими.

– Ти щось хотіла, Дитино? – вставши з дерев'яних сходів, звернувся чоловік до Ольги, на тій самій, повинна визнати, приємній вуху мові, на якій тут балакають усі.

Ярослав виявився дуже невисоким, та й у плечах поступався багатьом уже баченим мною воїнам, але навіть незважаючи на це я все одно була, схоже, найменшою на цьому острові (якщо не у світі…).

Ну а в тому, що чоловік був воїном, у мене сумнівів не виникло. Як на мене, так тут навряд чи можна зустріти «громадянського», тим більше чоловіка. Та й яскраво виражені характерні мозолі на руках, які я бачила тут у багатьох, не двозначно на це натякали.

– О, Ярославе Михайловичу… а ви не будете ображатись, якщо я скажу вам, що знайшла для вас нову ученицю? – хитро примружившись, озвалася зеленоока.

Старий прям засяяв, але тут же недовірливо покосився:

– Та ти жартуєш!

– Ніскілечки – хмикнула на те Ольга.

– І кого ж це знайшла? – зацікавлено оглянув Ярослав Михайлович мене

– Знайомтеся – штовхнула дівчина мене в плечі – Алана! – урочисто промовила вона, додавши: – вона сьогодні перший день на Січі, та всього другий, за її словами, на Запоріжжі… вона навіть нічого про нас не чула! – здала з тельбухами мене дівчина. Та, чесно кажучи я лиш інтуїтивно розуміла про що йшла мова.