Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Якщо я правильно зрозуміла, то все це містечко вогнище... столиця(?) воїнів...

У них дивна зброя, одяг та мова. Я навіть не сумніваюся в тому, що давно залишила Річ Посполиту... Люди, які живуть на цьому острові, зовсім не схожі на тих, що я зустрічала раніше...

Незважаючи на те, що практично у кожного тут на поясі висить вигнутий меч, чия назва мені так і невідома або інша зброя, в повітрі витає не піддающийся опису, я навіть сказала б, «аромат» бешкетності і свободи.

У них навіть дівчата вільно, нарівні з хлопцями, подібно до Шири, носять штани та зброю. Причому не всі навіть коротковолосі. Я більше скажу, крім Шири і Нен я не зустріла нікого, чиє волосся було коротше середини спини.

Дивом дійшовши до наданого мені на час будинку, відчинили двері. На порозі радісно стрибаючи, мене зустрів Рудик.

Пройшовши в будинок, я розгорнула пергамент і прямо в ньому поклала м'ясо біля столу на кухні. Пес одразу заходився вминати ласощі та так, що аж за вухами тріщало.

Погладивши милашку по спині, сіла за стіл, підперши руками щоки, і почала розглядати краєвид, що розкинувся за вікном.

Мені, як і раніше, не хотілося спати, втім, як і сидіти в чотирьох стінах...

Зітхнувши, все-таки відірвалася від стільця і ​​подалася до спальні. Спочатку йшла з думкою розібрати свої речі, але потім, витрусивши всі свої скромні прожитки на ліжко, усвідомила, що зовсім не хочу займатися цією марною справою. Навіть для того, щоб убити час...

Загалом, запихавши ганчірки та інші дрібнички назад, в, здається, безрозмірну сумку, сіла на підлогу спершись спиною об стіну. Проте, відчувши якусь річ під босою ступнею, скривившись, дістала предмет. Ним виявився кулон з гравіюванням троянди, що казна-звідки взявся на підлозі цієї кімнати.

Дивлячись на прикрасу, що мирно гойдається на нитці, відчула, як починаю повільно закипати. Кинувши в стіну ні в чому не винну дрібничку, схопилася на ноги і швидко пішла до виходу.

Знову натягнувши чоботи, вийшла з хати, зачинивши двері. Лише почувши з будівлі жалібний скуліж забутого мною пса, випустила бідолаху, і вже з ним попрямувала на пошуки пригод.

У результаті, побродивши трохи вулицями міста, знову повернулася в недавно покинуту мною таверну. Рудик же давно загубився десь у кущах, на що я лише махнула рукою. У перше чи що? Повернеться.

На мій подив, зараз цей заклад був порожнім. Лише Ольга сиділа за довгим столом, з нудним виглядом гортала записник. Та хлопець із волоссям кольору воронячого крила сидів у, схоже, його улюбленому кутку за круглим столиком, сьорбаючи якийсь напій.

Навіть дідуся видно не було.

Підійшовши до дівчини, що позіхає, привітно привіталася:

– І знову привіт, Ольга – очі спалахнули надією – надією порятунку від нудьги.

– Алана! – привітно махнула вона рукою – ти щось хотіла?

Зізнатися, з відповіддю я забарилася, адже жодної конкретної мети перебування тут не мала. Мені просто хотілося розважитися, щоб безпричинна меланхолія, що вже порядком дістала мене, знову не заволоділа моїм розумом...

– М-да ні… – хмикнула я, знизавши плечима – просто так прийшла… адже я більше нікого тут не знаю.

Хитро посміхнувшись, дівчина схопила мене за руку і посадила на стілець, навпроти. При цьому Ольга навіть не відірвалася від стільця, на якому сама сиділа, лише трохи припіднявшись. Тепер же я сиділа і ламала голову над способом виконання цього блискавичного маневру... А якщо врахувати, що я за три кроки від неї була?

– Ну? Розповідай! – з неясним мені передчуттям вигукнула Ольга.

– Що розповідати? – знову розгубилася я

– Все розповідати! – вибухнула від нетерпіння Ольга – Ти тут вперше? Звідки до нас приїхала? Тебе й справді Шира підібрала… сюди вмовила прийти? А Фін... цей гад і скнара справді на кордоні тебе покинув?

Поки дівчина завалювала мене питаннями, брюнет дивився на неї з таким обурливим виразом обличчя, ніби міркував чи пристукнути невдалу пліткарку або самому ретируватися.

– Так, я тут вперше – вирішила задовольнити я цікавість дівчини – а про те звідки... – трохи похмуріла я. Відразу згадалися руїни, зрошені людськими трупами – не хочу говорити про це –  насилу видавила з себе посмішку – краще ти розкажи мені що-небудь – з надією глянула я в очі дівчини, що вже жаліли про сказане. Можливо, мені здалося, але якась тінь пролягла на обличчі хлопця. Проте мовчазний юнак, як і до того, відвернувся і, закинувши ноги в добротних шкіряних чоботях на стіл, повернув собі гримасу байдужості.

– А що тобі розповісти? – задумалася Ольга.

– Що-небудь – знизала я плечима, знову приймаючись оглядати зал – а куди той милий дідок подівся? – знайшла я тему.

– Іван? – перепитала зеленоока – до гетьмана пішов – відмахнулася вона

– А гетьман… це титул? – уточнила я

– Оу... – вражено протягла дівчина – невже ти нічого про нас не чула?

Порившись в шматках інформації, наданої мені пам'яттю, заперечливо похитала головою.

– Де ж ти тоді жила? – широко розплющила очі дівчина – навіть в Піднебесній, Скандинавії та в Новому світі гримить слава про великих козаків Запоріжжя! Численні люди, ельфи і навіть перевертні передають із вуст в уста імена наших гетьманів та отаманів! – з неприхованим захопленням, солов'єм розливалася дівчина – ні, ну ти не могла не чути про нас! – вигукувала вона обурено.

– На жаль – якось винувато озвалася я, ще раз перешерстивши пам'ять – я поняття ні про що подібне не маю. То хто такий гетьман? – знову повернулася я до хвилюючого мене питання.

– Гетьман – це… ну… по суті головнокомандувач, якому підпорядковується вся, практично без винятків, армія. А крім того, у нас йому ще й державні установи підпорядковуються...

– Зрозуміло… – хмикнула я, осмислюючи інформацію – а Івана з якоїсь справи викликали? – здивувалася я.

Мене збентежило те, що звичайний, здавалося б, шинкар попрямував до такої високопоставленої особи.