Енді Вір - Марсіянин

швидкості триста метрів на секунду, то вийде пісок із запахом білкових кубиків. Треба, щоб вони залишились їстівними після удару.

– Обмеження ваги – дев’ятсот сорок один кілограм. Щонайменше триста з них мають бути їжею. До роботи.

•••

– Е, докторе Капур? – сказав Річ, засунувши голову до Венкатового кабінету. – Маєте хвилинку?

Венкат жестом запросив його всередину.

– А ви, певно…?

– Річ, Річ Пернел. – Він прошаркав через кабінет, утримуючи обома руками оберемок перемішаних папірців. – з астродинаміки.

– Приємно познайомитися, – сказав Венкат. – Що я можу зробити для тебе, Річу?

– Не так давно я придумав дещо. Витратив на це багато часу. – Він вивалив папери на стіл Венката. – Дозвольте, я знайду виклад…

Венкат зажурено дивився на свій колись охайний стіл, тепер усипаний десятками друкованих аркушів.

– Ось він! – переможно сказав Річ, вихопивши листок. Тоді він спохмурнів. – Ні, це не він.

– Річу, – сказав Венкат. – Може, ти мені на словах розкажеш, у чому справа?

Річ оглянув безладну купу паперу і зітхнув.

– Але ж я написав такий потужний виклад…

– Виклад чого?

– Плану, як врятувати Вотні.

– Над цим вже працюють, – сказав Венкат. – Це остання надія, але…

– «Тайян Шень»? – пирхнув Річ. – не допоможе. Неможливо зібрати апарат для польоту на Марс за місяць.

– Але ми спробуємо, хай йому чорт, – сказав Венкат з ноткою роздратування в голосі.

– Ой, вибачте, я поводжуся нестерпно? – спитав Річ. – Я не дуже добре вмію спілкуватися з людьми. Іноді зі мною важко. Хотів би я, щоб люди просто казали мені, коли щось не так. Втім, «Тайян Шень» неодмінно потрібен. Знаєте, моя ідея без нього не спрацює. Але апарат для Марса? Пфф. Смішно.

– Гаразд, – сказав Венкат. – Що за ідея?

Річ вихопив з купи папірець.

– Ось вона! – він з дитячою посмішкою передав його Венкату.

Венкат взяв листок з викладом і продивився його. Щодалі він читав, то ширше розплющувалися його очі.

– Ти впевнений?

– Абсолютно! – Річ аж сяяв.

– Ти ще комусь показував?

– Кому б то?

– Не знаю, – сказав Венкат. – Друзям?

– У мене їх немає.

– Гаразд, тоді тримай це під капелюхом.

– Я не ношу капелюхів.

– Це просто вислів такий.

– Справді? Дурний вислів.

– Річу, з тобою важко.

– О. Дякую.

•••

Фоґелю:

У тому, щоб бути твоїм помічником, виявилися певні недоліки.

Я так зрозумів, у NASA подумали, що ботанік й хімік – це одне й те саме, бо закінчується на «ік». Хай там як, я мусив стати запасним хіміком.

Пам’ятаєш, як вони примусили тебе цілий день пояснювати мені суть твоїх експериментів? Посеред напруженого графіка тренувань? Ти міг і забути.

Ти почав моє навчання з того, що купив мені пива. На сніданок. Ви, німці, просто крутезні.

Втім, оскільки я тут маю вільний час, мені з NASA надійшла купа завдань. І в тому списку вся купа твого хімічного непотребу. Тож тепер я мушу нудитися над експериментами з трубками, ґрунтами, рівнями pH і *заснув*...

Моє життя тепер – відчайдушна боротьба за життя… з періодичними дослідами з титрування.

Якщо чесно, я гадаю, що ти – злий геній. Ти хімік, говориш з німецьким акцентом, мав базу на Марсі… Ким іще ти можеш бути?

•••

– Що це за бісової душі проект «Елронд»? – спитала Енні.

– Я ж мусив якось його назвати, – сказав Венкат.

– То чому саме «Елронд»? – наполягала Енні.

– Бо це таємна зустріч? – припустив Мітч. – в листі було сказано не говорити навіть помічникові.

– Я все поясню, коли прийде Тедді, – сказав Венкат.

– З яких це горіхів «Елронд» значить «таємна зустріч»? – спитала Енні.

– Треба буде прийняти важливе доленосне вікопомне рішення? – спитав Брюс Ен.

– Саме так, – сказав Венкат.

– Як ти здогадався? – спитала Енні, яку це почало дратувати.

– «Елронд», – сказав Брюс. – Рада Елронда. З «Володаря перснів». Зустріч, на якій вони вирішили знищити Перстень Влади.

– Господи, – сказала Енні. – Закладаюся, що нікому з вас у старших класах в ліжку не перепадало?

– Доброго ранку, – сказав Тедді, заходячи до кімнати для зустрічей. Вмостившись на стільці, він поклав руки на стіл. – Хто знає що-небудь про тему зустрічі? – спитав він.

– Стривайте, – сказав Мітч. – Навіть Тедді не знає?

Венкат глибоко вдихнув.

– Один з наших астродинаміків, Річ Пернел, знайшов, як доправити «Гермес» назад до Марса. Курс, який він вирахував, дозволить «Гермесу» пролетіти коло Марса на сол 549.

Тиша.

– Ти знущаєшся з нас? – зажадала знати Енні.

– Сол 549? Як це взагалі можливо? – спитав Брюс. – Навіть «Ірида» не дісталася б туди раніше сола 588.

– «Ірида» використовує тягу час від часу, – сказав Венкат. – «Гермес» же має іонні двигуни постійної тяги. Він увесь час прискорюється. До того ж, зараз «Гермес» набрав чималу швидкість. На їхньому теперішньому курсі перехоплення Землі, їм доведеться гальмувати весь наступний місяць, щоб сповільнитися до її швидкості.

Мітч потер потилицю.

– Ого… 549. Це на тридцять п’ять солів раніше, ніж у Вотні скінчиться їжа. Це б вирішило всі проблеми.

Тедді нахилився вперед.

– Розкажи докладно, Венкате. Чого вимагає цей план?

– Ну, – почав Венкат, – якби вони виконали цей «маневр Річа Пернела», то вже зараз почали би прискорюватися, щоб зберегти й збільшити свою нинішню швидкість. Вони б не перехоплювали Землю, а пройшли б неподалік від неї, щоб використати силу її тяжіння для зміни курсу. Десь у той же час вони б підібрали вантаж з припасами для своєї продовженої місії.

– Після того, вони послали б «Гермес» прискорюватися в напрямку Марса, щоб прибути туди на сол 549. Як я вже казав, вони б пролетіли повз нього. Це зовсім не схоже на звичайну місію «Арес». Вони рухалися б надто швидко, щоб утриматися на орбіті. Решта маневру виводить їх назад, до Землі. Вони повернулися б додому за двісті одинадцять днів після прольоту.

– А навіщо пролітати? – спитав Брюс. – Вони ж ніяк не зможуть підібрати Вотні з поверхні.

– Так… – сказав Венкат. – Тепер неприємна частина: Вотні мусив би