Енді Вір - Марсіянин

– Скіапареллі?! – видихнув рота Мітч. – Це ж за тридцять дві сотні кілометрів!

– Три тисячі, дві сотні й тридцять п’ять кілометрів, якщо точно, – сказав Венкат. – Можливість цього не виключена. Він проїхав до «Пасфайндера» і назад. Це півтори тисячі кілометрів.

– Рівною пустельною місцевістю, – долучився Брюс, – але подорож до Скіапареллі…

– Достатньо буде сказати, – урвав його Венкат, – що подорож буде складна і небезпечна. Але ми маємо багато здібних учених, щоб допомогти йому підготувати марсохід. Також треба буде модифікувати АПМ.

– А що не так з АПМ? – спитав Мітч.

– Він створений для підйому на низьку орбіту Марса, – пояснив Венкат. – Але «Гермес» пролітатиме планету, тож АПМ муситиме повністю подолати її гравітацію, щоб зустрітися з ним.

– Як? – спитав Мітч.

– Доведеться скинути вагу… чимало ваги. Якщо ми вирішимо прийняти план, я заповню кімнати людьми, які думатимуть над цим.

– Раніше, – сказав Тедді, – ти згадав апарат з припасами для «Гермеса». Ми маємо таку можливість?

– Так, нам допоможе «Тайян Шень», – сказав Венкат. – Ми запустимо його так, щоб вони зустрілися біля Землі. Так набагато легше, ніж запускати апарат до Марса, це вже точно.

– Зрозуміло, – сказав Тедді. – Тож маємо вибрати одне з двох: надіслати Вотні достатньо їжі, щоб він дочекався «Ареса-4», або просто зараз розвернути за ним «Гермес». В обох випадках нам потрібен «Тайян Шень», тож вибрати можна лиш один.

– Так, – сказав Венкат. – Доведеться вибрати один.

Усі на хвилинку задумалися.

– Як щодо екіпажу «Гермеса»? – спитала Енні, порушивши тишу. – Вони не будуть проти накинути… – Вона швидко порахувала в голові. – П’ятсот тридцять три дні до свого польоту?

– Вони не вагатимуться ані секунди, – сказав Мітч. – Тому Венкат і скликав нас на зустріч, – він зиркнув на Венката. – Він хоче, щоб ми вирішили за них.

– Правильно, – сказав Венкат.

– Вирішувати має командир Льюїс, – сказав Мітч.

– Питати її немає сенсу, – сказав Венкат. – Рішення повинні прийняти ми; це питання життя і смерті.

– Вона командир цієї місії, – сказав Мітч. – Вирішувати питання життя і смерті – це її бісова робота.

– Легше, Мітчу, – сказав Тедді.

– Маячня, – сказав Мітч. – Ви, народ, обходили екіпаж десятою дорогою кожного разу, як щось ішло не так. Ви не сказали їм, що Вотні живий; тепер не кажете, що є спосіб його врятувати.

– У нас і так є спосіб його врятувати, – сказав Тедді. – Ми просто обговорюємо ще один.

– Розбити апарат об Марс? – сказав Мітч. – Чи бодай хтось дійсно думає, що це спрацює? Хто-небудь?

– Гаразд, Мітчу, – сказав Тедді. – Ти виразив свою думку, ми її почули. Підемо далі, – він повернувся до Венката. – Чи здатен «Гермес» працювати ще п’ятсот тридцять три дні після розрахункового часу закінчення місії?

– Повинен, – сказав Венкат. – Можливо, екіпажу доведеться підлатувати його тут і там, але ми добре їх підготували. До того ж, «Гермес» призначений для всіх п’яти місій «Арес». Він відпрацював свій ресурс лиш наполовину.

– Це найдорожчий апарат за всю історію, – сказав Тедді. – Ми не зможемо побудувати ще один. Якби щось пішло не так, екіпаж би загинув, а з ними і програма «Арес».

– Втрата екіпажу стала б катастрофою, – сказав Венкат. – Але ми б не втратили «Гермес». Ми можемо керувати ним на відстані. Ми матимемо змогу повернути його, поки працюватимуть іонні двигуни й реактор.

– Космічні подорожі небезпечні, – сказав Мітч. – Ми не можемо зводити це до розмови про найбезпечніший вибір.

– Не згоден, – сказав Тедді. – Це має бути саме розмова про найбезпечніший вибір і ніщо інше. І про скільки життів іде мова. Обидва плани ризиковані, але посилаючи Вотні припаси, ми ризикуємо одним життям, тоді як «маневр Річа Пернела» ставить під загрозу шість.

– Прийми до уваги ступінь ризику, Тедді, – сказав Венкат. – Мітч правий. Ризиковано скидати припаси на Марс. Апарат може пролетіти повз планету, може невдало увійти в атмосферу і згоріти, може вдаритися надто сильно і знищити їжу… Ми оцінюємо шанси на успіх у тридцять відсотків.

– А підібрати «Гермесом» припаси, пролітаючи коло Землі легше? – спитав Тедді.

– Набагато легше, – запевнив Венкат. – Затримка передачі команд складатиме менше секунди, ми зможемо керувати апаратом прямо з Землі, а не покладатися на автоматизовані системи. Коли прийде пора стикуватися, майор Мартінез зможе дистанційно керувати ним з «Гермеса», без жодної затримки передачі взагалі. І на «Гермесі» є живий екіпаж, здатний подолати будь-які негаразди, що можуть виникнути. І не треба входити в атмосферу; припасам не доведеться витримувати удар на швидкості триста метрів на секунду.

– Отож, – підсумував Брюс, – маємо високі шанси вбити одного, або низькі шанси вбити шістьох. Божечки. Як взагалі можна прийняти таке рішення?

– От як: ми маємо його обговорити, а тоді Тедді вирішить, – сказав Венкат. – не бачу, що ще можна зробити.

– Ми могли б сказати Льюїс… – почав Мітч.

– Гаразд, крім цього, – перервав його Венкат.

– Питання, – сказала Енні. – А тут навіщо я? Здається, про таке маєте радитися ви, ботанюри.

– Ти мусиш бути це знати, – сказав Венкат. – Ми не вирішуємо просто зараз. Ми ще мусимо тихенько зібрати інформацію в своїх відділах. Чутки можуть витекти, і ти повинна бути готова крутитися навколо незручних питань.

– Скільки ми маємо часу на це? – спитав Тедді.

– Вікно для початку маневру закриється за тридцять дев’ять годин.

– Гаразд, – сказав Тедді. – Слухайте всі: говоримо про це тільки особисто або по телефону; жодних електронних листів. І не обговорюємо це ні з ким, крім присутніх. Менше за все нам треба, щоб громадська думка тиснула на нас і змушувала прийняти ковбойський план порятунку, який може виявитись неможливим.

•••

Беку:

Здоров, друже. Як ся маєш?

Оскільки я у «скрутному становищі», мені можна не дотримуватись соціальних приписів. Я можу бути чесним з усіма.

Виходячи з цього, я скажу тобі: друзяко, ти мусиш сказати Йогансен про свої почуття. Бо як не скажеш, то шкодуватимеш про це довіку.

Не брехатиму: це може погано