Альош Штегер - Прощення

І не дивно, що в цьому місті кожен другий сходить з розуму. Я вчора ходив у міську раду, але там зачинено. Ще від листопада. Офіси перенесли, але й там не працюють. Безнадійно, — каже офіціант.

— Ще якийсь місяць — і ремонт завершиться, — каже Махер. — Там працюють мої хлопці. Гарують, як негри. Нелегко там, весь будинок був затоплений, це не жарти.

— І ще історія з тим хлопцем, що прикував себе до батареї. Все правильно, у нашій країні кожен має право висловлювати свої політичні переконання, але приковувати себе до батареї та вимагати: дайте мені те і те, бо інакше я залишуся тут назавжди, — це занадто, — розповідає офіціант.

— Нібито перших декілька тижнів про нього навіть дбали, — каже Махер, роблячи ковток віскі.

— Моя сусідка працює якраз у тому кабінеті, де хлопчина себе прикував. Кажуть, блискучий розум, доктор математики. Спочатку всі дивилися на нього і жаліли. Жінки приносили їжу. Тиждень-два він там спав. Сусідка розказувала, що до нього вже звикли, він став, може, трохи важливішим за декоративну рослину, але не таким важливим, як домашній улюбленець, бо ніхто не міг його взяти додому. Потім прибиральниці зумисне перестали прибирати біля нього. Стояв нестерпний сморід, хлопець так смердів, що витримати було неможливо, — розповідає офіціант.

— А часник?

— Часник йому працівники міської ради носили з самого початку. Мер на своїй дачі також вирощує часник. Звідкись стало відомо, що хлопець, який протестує проти неефективної та корумпованої міської адміністрації, має алергію на цю рослину, тож усі з собою носили часник. Якщо протестувальник виголошував голосні промови або скандував свої незрозумілі гасла, йому під носом розкладали свіжо подрібнені зубчики дикого часнику. Це тривало кілька днів, а не тижнів. Кажуть, він весь запух від алергії й дуже підупав. Тим часом через сморід мою сусідку й усіх працівників переселили в інший кабінет. Офіс, де хлопчина себе прикував, обезлюднів, він лишився там сам і слабшав. Хтозна, доки б це все тривало, якби не отой нещасний слюсар.

— Винен не так слюсар, як стара зношена система водовідводу, — каже Махер. — Її треба було замінити ще багато років тому, та ремонт з року в рік відкладали.

— Але трохи дивно, що він мав ремонтувати батарею якраз у тому кабінеті, де сидів демонстрант.

— Він мав відремонтувати кілька батарей. Просто почав з того кабінету, — пояснює Махер і випиває склянку віскі до дна. — Повтори, — каже до офіціанта.

— І коли з труби хлинув окріп, ніяк не можна було помогти?

— У старих системах подачі води так буває. Десь тріскає клапан — і все, хана. Перш ніж змогли перекрити головний кран, минуло декілька годин, потім ще якийсь час із системи виходила гаряча пара.

— Бідний хлопчина! — каже офіціант. — Мені його дуже шкода.

— Величезні збитки, уся підлога, всі меблі, двері, весь будинок міської ради — отуди к бісу. Будівля була таки стара. Побачиш, коли мої хлопці закінчать, наша рада буде — як в Америці.

— Бідний хлопчик, — повторює офіціант і наливає Махеру в склянку віскі на два пальці.

Білий замовляє собі мінеральну воду і вино для Рози.

— Що сталося з хлопцем? — запитує Білий.

— Та що, — відповідає офіціант, зачиняючи дверцята посудомийної машини під баром, умикає апарат. — Нібито на батареї висіла лише вичинена шкіра. Ось яка доля ангажованої інтелігенції в цьому місті.

— Проблема не в інтелігенції, — докидає Махер, — інтелігенції тут і так нема. Проблема не в людях з освітою, з ними здебільшого можна домовитися. Проблема навіть не в отих кількох робітниках на фабриках, які ще лишилися, бо в них все одно немає часу ні на що, крім роботи. Проблема в тому, що нема порядку. У нас кожен вважає, що все знає і знає краще за інших, які так само знають усе.

— До того ж ми всі — родина, — каже офіціант.

— Так, у цьому місті забагато родичів. Замало мешканців і забагато родичів, — каже Махер, відпиваючи трохи віскі. — Люди все ще вірять, що родич витягне їх із будь-якого лайна. Що їм не допоможе суд, не допоможе робота, не допоможуть знання. Їм допоможе родич.

Офіціант регоче:

— Але ми дуже добре знаємо, що не допоможе.

Махер киває головою і показує на порожню склянку.

— Не допоможе, до того ж, ми знаємо, що якраз родич першим приставить дуло до лоба, продасть тебе дияволу вдвічі дешевше, ніж усі інші. Нам бракує елементарного порядку. Ми — найвідсталіша провінція, забита нижньоавстрійська Зімбабве.

— Отож, Майстер помилився, — каже Білий сам до себе.

— Який Майстер? Ви маєте на увазі адвоката?

Білий заперечно хитає головою.

— Генерал Майстер.

— А, Ви маєте на увазі генерала Майстера, визволителя, який відібрав у австрійців Марибор? — питає Махер. — Звісно, він — страшний злочинець. Якби не він, ми б тут зараз говорили по-німецьки, сплачували менші податки і мали вищі зарплати. І всюди був би порядок. А так порядку нема. Навіть чесно працювати тут ризиковано для життя. Кажу з власного досвіду. Справді, у такі часи керувати фірмою нелегко.

Махер платить і встає.

Роза і Білий залишаються ще на кілька хвилин. Тоді розраховуються і виходять за Махером. Він стоїть перед входом до театру і курить.

Повз театр проходять дві дівчини, одна одягнена в костюм рака, інша через рот великої картонної риби демонструє обличчя, помальоване синім кольором.

— Риба і рак, бракує тільки спрута, — каже Махер. Чоловік затягується цигаркою, дивиться на Адама. — Тому ви стежите за мною, так?

Махер пропонує цигарки. Білий заперечно хитає головою. Роза бере одну, Махер припалює. Дивиться в небо.

— Жодної зірки над нами. Це наше мариборське небо. Завтра Попільна середа. Я не віруючий, та все ж. Є час їсти і час постити. Людина не може все життя просто жерти. Так само, як не може все життя утікати. У своєму житті я не раз утікав. Можливо, ми не можемо вибирати свою долю, те, де і як ми народимося, коли і як помремо. Але поки ми живі, можемо ухвалювати рішення. Ми можемо втікати, а можемо перестати втікати. І в цьому єдина наша свобода.

— Звідки Ви знаєте, що нас цікавить восьминіг? — запитує Білий.

— Це написано в тебе на лобі, — відповідає Махер і викидає цигарку в снігову кашу.

На Адамовому лобі Роза бачить слід щупальця восьминога, він поволі закручується, а потім ховається під волосся.

— Що вам потрібно? — питає Махер.

— Нам цікаво, що Ви думаєте про відпущення гріхів, звільнення душ, — каже Білий.

— Звільнення? Це легко. Я навіть беруся стверджувати, що немає ліпшого експерта з питань звільнення, ніж я. Я б міг захистити дисертацію на тему звільнення. Я не знаю, чи вам відомо, що я побив усі словенські рекорди зі звільнення. За один день я звільнив 7892 робітників. З підприємства, яке не було на межі банкрутства. Упродовж місяця я звільнив понад 12 тисяч працівників, але ТАМ[44] продовжував існувати. Це було після проголошення незалежності Словенії та початку війни в Боснії. За ніч ми втратили ринок збуту автобусів. А цех, що виробляв зброю, працював бездоганно. Отож декількох робітників, які працювали на автобусному заводі, я перевів на виробництво автоматів, але інших мусив звільнити. Це було нелегко. Профспілка на мене тиснула. Я звільнив кілька перших сотень робітників — і на дворі заводу вже