Жоель Діккер - Правда про справу Гаррі Квеберта

— Авжеж. Бо лише сьома ранку, а ви вже вимахуєте руками у моєму кабінеті.

Я запитав, чи є тут на чому писати. Він скрушно зітхнув і провів мене до сусідньої кімнати. На стіні висів корковий щит із пришпиленими світлинами Сайд-Крік і Аврори. Він показав на білу дошку коло щита і дав фломастер.

— Вперед, я слухаю.

Я написав на дошці Нолине ім’я і поєднав його стрілками з іменами всіх причетних до цієї справи. Перший був Елайджа Стерн, потім Ненсі Геттевей.

— А що як Нола Келлерґан не була зразковою дівчинкою, як ото всі гадають? — почав я. — Ми знаємо, що в неї був зв’язок із Гаррі. Тепер я також знаю, що в той-таки час Нола мала зв’язок із чоловіком на ім’я Елайджа Стерн.

— Елайджа Стерн, бізнесмен?

— Та він.

— Хто вам сказав таку дурню?

— Тодішня найліпша Нолина подруга. Ненсі Геттевей.

— Як ви її знайшли?

— У випускному альбомі середньої школи Аврори за 1975 рік.

— Добре. І що ви мені хочете сказати, письменнику?

— Що Нола була нещасна дівчина. На початку літа 1975 року їхні стосунки з Гаррі ускладнюються: він її відштовхує, вона пригнічена. Мати лупцює дівчину. Сержанте, чим більше я думаю, то дужче мені здається, що її зникнення — наслідок дивних подій того літа, всупереч усьому, в чому нас намагаються запевнити.

— Далі.

— Я переконаний, що про Гаррі з Нолою знали інші люди. Може, й ця Ненсі Геттевей, але я не певен: вона каже, що взагалі нічого не знала, і, здається, не бреше. Але ж хтось писав Гаррі анонімні листи…

— У зв’язку з Нолою?

— Так. Погляньте, я знайшов їх у нього вдома, — сказав я, простягнувши один лист, що взяв із собою.

— У нього вдома? Ми ж там усе обшукали.

— То й що? Але ж це означає, що від самого початку про все це хтось знав.

Він прочитав уголос:

— «Я знаю, що ти зробив із цією п'ятнадцятирічною дівчинкою. І незабаром усе місто про це дізнається». Коли він отримав ці листи?

— Відразу після Нолиного зникнення.

— У нього нема ніяких міркувань щодо того, хто міг їх писати?

— На жаль, немає.

Я обернувся до коркового щита з пришпиленими світлинами і нотатками.

— Це ваше розслідування, сержанте?

— Так. А зараз почнімо все спочатку. Нола Келлерґан зникає увечері 30 серпня 1975 року. У рапорті аврорівської поліції сказано, що неможливо з’ясувати — викрадення це чи невдала втеча: нема ні слідів боротьби, ні свідків. Проте зараз ми серйозно схиляємося до версії викрадення. Передовсім тому, що вона не взяла з собою ні грошей, ні речей.

— Гадаю, вона втекла, — сказав я.

— Добре. Будемо відштовхуватися від цього припущення, — погодився Ґегаловуд. — Вона вилазить із вікна своєї кімнати і тікає. Куди?

Пора було викладати все, що я знав.

— Вона побігла до Гаррі.

— Ви так вважаєте?

— Знаю я. Він сам мені сказав. Я вам досі не розповідав, тому що боявся його скомпрометувати, та, здається, пора відкрити всі карти: того вечора, коли Нола пропала, вона повинна була зустрітися з Гаррі в мотелі на шосе номер один. Вони збиралися разом утекти.

— Утекти? Як? Чому? Куди?

— Цього я не знаю. Та сподіваюся таки з’ясувати. Хай там як, а того вечора Гаррі чекав Нолу в номері мотелю. Вона лишила йому записку, що прийде. Він прождав її цілісіньку ніч, але вона так і не прийшла.

— Що за мотель? І де записка?

— Мотель «Морський берег». За декілька миль на північ від Сайд-Крік. Я їздив туди, мотель і досі там. А записка… Я спалив її. Щоб убезпечити Гаррі…

— Спалили? Ви здуріли, письменнику? Що вам у голову вдарило? Хочете, щоб вас запхнули в каталажку за знищення речових доказів?

— Даремно я таке утнув. Мені шкода, сержанте…

Лаючись на всі заставки, Ґегаловуд узяв мапу околиць Аврори і розгорнув на столі. Показав мені середмістя, зазначив шосе номер один, що йшло понад берегом, Гусячу бухту і гай Сайд-Крік. Почав міркувати уголос:

— Якби я був дівчиною і збирався непомітно втекти, то подався б до берега і, прямуючи понад морем, вийшов би на шосе номер один. Тобто біля Гусячої бухти або…

— Біля Сайд-Кріку, — підказав я. — Від моря до мотелю є стежка лісом.

— Ого! — вигукнув Ґегаловуд. — Отож можна сміливо вважати, що дівчина втекла з дому. Террас-авеню тут… а найближчий пляж… Ґранд-біч! Отож вона минає пляж і йде вздовж океану до лісу. А що ж сталося в тому клятому лісі?

— Певне, вона натрапила там на якогось мерзотника. Він намагається її зґвалтувати, а потім хапає товсту ломаку і вбиває.

— Можливо, письменнику, та ви пропускаєте подробицю, що викликає купу запитань: рукопис. І той напис ручкою. «Прощавай, люба Ноло». Адже це означає, що той, хто вбив дівчину і закопав, знав її й був небайдужий до неї. І якщо припустити, що це не Гаррі, то як ви поясните, звідки в неї взявся той рукопис?

— Рукопис був у Ноли з собою. Це точно. Хоч вона і втікає, та речей із собою брати не може: це привернуло б увагу, надто ж якщо під час втечі її застукають батьки. То що їй узяти? Єдину незамінну річ: рукопис книжки Гаррі, що вона взяла прочитати, як часто це робила. Вона знає, що для Гаррі ця річ дорога. Кладе її в торбинку і тікає з дому.

Десь зо хвилину Ґегаловуд міркував над моєю теорією.

— То ви вважаєте, вбивця закопав торбу і рукопис разом із нею, щоб позбутися доказів?

— Авжеж.

— Але це не пояснює, звідки взялися ті слова на титулі.

— Хороше запитання, — погодився я. — Можливо, це доводить, що Нолин убивця теж її кохав. Може, варто розглянути версію вбивства на ґрунті пристрасті, в нападі шалу? Отямившись, убивця написав оте, щоб могила не лишилася безіменною. Може, хтось кохав Нолу і не міг стерпіти її зв’язку з Гаррі? Знав про втечу й, не зумівши відрадити дівчину, волів убити, аби лиш не втратити. Цілком переконлива гіпотеза, хіба ні?

— Та переконлива, письменнику… Але, як ви і сказали, це лиш гіпотеза, і її треба перевірити. Як і всі інші припущення. Ласкаво просимо до тяжкої і копіткої поліційної праці.

— Що ви пропонуєте, сержанте?

— Ми призначили графологічну експертизу в справі Квеберта, але результати будуть згодом, доведеться зачекати. Залишається з’ясувати ще одне: чому Нолу поховали в Гусячій бухті? Це ж поруч із Сайд-Кріком: нащо перевозити тіло задля того, щоб закопати за кілька миль відтіля?

— Нема тіла — нема вбивства, — сказав я.

— Ото і я так