Anael Crow - Намі-но хіме. Книга 3, Anael Crow

     Пані лисиця глибоко зітхнула, надаючи своєму духу горезвісної бадьорості.

          …І чому вона так прив’язана до світу? (Особливо тепер, коли пана Мамору немає поруч.) Зрештою, все має свій кінець.

     Певно, за інших обставин море навіяло б  їй спокій і підготувало до священнодійства, яким вона вважала творення сновидінь. Але не тепер. Кіцуне відчувала безрадісне хвилювання, і у вухах її стояв протяжний гул. Спершу вона прийняла його за рядки віршів, які давно не складала, і які, як їй здавалося, самі роїлися в голові і прагнули потрапити на вуста. Таке бувало й раніше. Підкорившись внутрішньому бажанню, вона іноді вимовляла їх уголос, не маючи ні пензля, ні паперу, щоб записати. Але спробувавши вимовити кілька пов’язаних між собою фраз, виявила, що вірші так і не народилися. Гул мав іншу природу, ніж її уява, і виходив з-за спини – з того боку, звідки вона прийшла.

     Він змусив її озирнутися, напружити зір і придивитися. Пряний вітер війнув пані Акемі в обличчя. Грозові хмари збиралися на горизонті сірою пінною шапкою і мчали назустріч.

     Чи бувало раніше, щоб вітер вив так люто і ревів пораненим звіром? Скошував на своєму шляху дерева, а не просто смикав їх за верхівки? Пані лисиця засумнівалася. Сірі хмари стикалися між собою, породжуючи грім без блискавки, і це було надзвичайно дивно! А зібравшись докупи,  піднімалися вище і закривали небо темною поволокою.

          Рівнина Високого Неба гуркотіла, виливаючи воду, а ураган, що розігрався, гнав її вперед, піднімаючи вгору на цілих десять сяку! Хвилі накочували вал за валом, підминаючи під себе дерева і скидаючи їх в урвище, погрожуючи злитися з солоним морем і утворити один безмежний океан.

          Якби пані лисиця не була так уражена тим, що відбувається, вона обов’язково помітила б одну гірку закономірність. Колись виринувши з вод Первісного океану, Оясіма мала загинути, потонувши під багатьма шарами води! Натомість, зовсім не маючи часу роздумувати, яким чином завершується життєвий цикл всього сущого в Тростяниковій Долині, вона стрімко кинулася долу, і, обернувшись шестихвостою лисицею, помчала геть.

          Бігла стривожена пані між двох «щелеп» – нерухомою лінією моря з одного боку і гігантською хвилею, що насувалася, з іншого. Чудовисько Ідзанамі мало завидний апетит, ковтаючи все, що траплялося йому на шляху, на ходу посуваючи великі кам’яні брили і переставляючи їх з місця на місце.

          «Скільки метушні і так недоречно!», – нарікала втікачка. І це в той час, коли вона намагається досягти душевної рівноваги та задоволення тим, що її скромні мрії про помсту втілилися в життя, і совість може дозволити їй спати спокійно. Кров закипала від швидкого бігу, і вона знову поринала в стан крайнього збудження, далекий від такого бажаного спокою. Пінна вода шуміла за її спиною і пускала вперед себе вітер, аби пані лисиця склала найточніше уявлення про те, як близько знаходиться від неминучого кінця.

          А втім, вона не потребувала жодного нагадування. Хвилі були так близько, що хлюпотіли за її спиною, обдаючи важким, вологим диханням. Залишивши піщаний берег, пані лисиця вирішила податися в ліс, де єдиний потік розбіжиться безліччю бурхливих струмків, оминаючи вікові сосни. Нищівна сила його ослабне, залишаючи нещасній жертві шанс покинути замшілий ліс і дістатися найближчого пагорба. Імовірність того, що вода обійде його з двох боків, була набагато вищою, ніж те, що вона стане дертися вгору.

          «Ах, якби можна було уподібнитися до птаха і злетіти заради власного порятунку!», – на ходу міркувала пані лисиця, спостерігаючи за тим, як зграйки сполоханих птахів піднімаються увись.

          Та й чи потрібні їй ті крила? У голові пані Акемі вже давно визрів план, згідно з яким вона підніметься на пагорб і там перечекає лихо.

          Але чи то рухалася вона надто повільно, чи то стихія прискорювала біг, а досягти наміченого місця їй так і не вдалося. Вода наздогнала її біля підніжжя, несучи далеко вперед – набагато далі, ніж вона мала намір просунутися, перебираючи довгими лапами. На якусь мить пані лисиця втратила всі зорові орієнтири – ту саму, коли хвиля накрила її з головою, перетворюючи на мокрий клубок і відносячи вбік.

          Плавала кіцуне чудово. Впевнено гребла лапами, високо піднявши над поверхнею води руду морду. Якщо б не смертельна небезпека, в якій вона перебувала, безсумнівно отримала б від купання задоволення. Але зараз їй доводилося маневрувати, ухиляючись від понівеченої деревини, що пропливала повз і виявилася незграбнішим плавцем, ніж вона сама. Зламані дерева раз у раз навіщось зачіпали руду пані гачкуватими «пальцями», чи то підганяючи вперед, чи бажаючи відштовхнути назад, аби самим швидше досягти фінішу.

          Пані лисиця обурювалася: останнім часом вона надто часто ставала жертвою обставин! Адже нещодавно  вона вважала себе цілком здатною керувати ними. Зазвичай вона не дозволяла течії захоплювати себе так далеко від берега, а тим більше кидати з боку в бік, наче якусь тріску. Доля знову виявляла до неї неповагу. Тим більше постраждала вважала за необхідне наполягти на своєму і врятуватися будь-що. Саме тому вона завзято борсалася в холодній воді, створюючи видимість, що, як і раніше, керує своїм життям за власним розумінням.

          Доклавши чимало зусиль до того, щоб знову відчути під собою твердь, пані лисиця вибралася на благословенну мілину і, притиснувши вуха до голови, одразу пірнула під криву арку, утворену коренем старого дуба. Вискочивши з іншого боку, вона послизнулася на мокрій траві і втопила ніс у сухий мох.

          …Чи буває, що після довгого мовчання будь-який звук – навіть найтихіший – звучить, наче удар тимпанів? Так і після тривалої метушні, коли шум і гамір надто довго мучили слух, раптова тиша може оглушити. Ні пташині переспіви, ні скрекіт комах у високій траві після громовиці не здавалися пані лисиці гучними. Навпаки, лежачи на м’якій підстилці з минулорічної хвої і ледве дихаючи після важкого запливу, раптом вона досягла того спокою, за яким гналася. Шум води чувся їй далекою луною, ніби одним стрибком вона подолала велику відстань, залишаючи розбурханий потік далеко позаду.