Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

на галявину й одразу ж опинилися біля підніжжя самотнього крислатого дуба. Могутнє дерево знизу поросло мохом, а у стовбурі зяяло велике дупло. Борсук ввічливо постукав лапою по стовбуру та прислухався; у відповідь — ані мур-мур. Тоді він постукав іще, цього разу голосніше; у відповідь заспаний голос пробуркотів:

— Ідіть собі геть! Шастають тут усілякі цілу ніч, спати не дають!

Та Борсук виявив упертість і постукав утретє. Тут уже мешканці дупла не витримали: почувся гуркіт, який з переляку можна було сприйняти за невеличкий землетрус, у стовбурі прочинилися двері та, блимаючи маленькими оченятами на сонці, на галявині з’явилися троє заспаних кошлатих ведмедів. Цілу годину Трюфеліно втовкмачував їм, хто такий Каспіан і чому, власне, вони прийшли, але спросоння ті лише кивали й позіхали, та й так солодко, що дрімота охопила всіх присутніх. Утім, хоча й позіхаючи, вони не лише визнали Каспіана нащадком Адама і майбутнім королем, а ще й почоломкали його в обидві щоки (через те він увесь тепер був заслинений ведмедями), а потім ще й подарували цілий жбан меду. Меду Каспіану не хотілося (він узагалі не розумів, як ведмеді можуть їсти мед без хліба, та ще й зрання, та ще й стільки), та відмовитись означало б образити гостинних господарів, тому він лише мовчки кивнув. Потім гном і Борсук відвели хлопця до гірського ручаю, де під їхніми співчутливими поглядами він вижлуктив майже всю воду.

Після візиту до трьох Сонь Трюфеліно повів усіх до тінистого букового гаю. А серед гаю він задер голову до неба та щодуху погукав: «Ба-ла-бол-ко!» Каспіан ледве встиг закинути голову, як у кронах буків замигтіла велика руда білка. Як і Трюфеліно, вона виявилася значно більшою за своїх «німих» родичів, що мешкали у двірських садах, і навіть одного погляду на неї вистачало, аби сміливо стверджувати, що, так само як і Трюфеліно, вона є розумною істотою. Як невдовзі з’ясував Каспіан, питання полягало не в тому, щоб умовити білку побалакати про те чи про се, а в тому, аби умовити її помовчати хоч трохи — як і всі інші білки, Балаболка була надзвичайно балакучою і могла молоти язиком із ранку до вечора, аби було з ким. Білка радісно привітала Каспіана, швиденько виклала йому кілька дуже заплутаних лісових новин і запропонувала горіх. Дещо ошелешений таким прийомом, Каспіан не зміг відмовитись, і білка злинула так швидко, що Каспіан тільки очима її проводив. Та тут Трюфеліно штовхнув його у бік.

— Відверніться, ваша величносте! Це вкрай непристойно! Серед білок негоже навіть позирати в бік чужих запасів — що як подумають, буцімто ви збираєтесь їх поцупити! — прошепотів він Каспіану на вухо.

Білка обернулася як раз і два, простягнула Каспіану горіх, і ледве Каспіан його розлущив, одразу ж запитала, чи не стане юному королю в нагоді спритний вістовий, який не лише прошмигне в будь-яку шпаринку, а ще й сліду після себе не лишить. Гноми і Борсук дуже зраділи, що білочці запала у голову така чудова думка, щиро їй подякували та одразу ж доручили оповістити всіх про Велику таємну нараду, яка відбудеться увечері, а точніше опівночі, третьої ночі від сьогодні. «Та не забудь попередити трьох Сонь, бо ми з ними якось оминули це питання увагою», — ледве встиг з останнім напуттям Тіквік, як білку тільки й бачили.

Наступний візит належало зробити у Гримучий бір до семи братів. Задля цього спочатку довелося повернутися до сідловини, потім обійти одну з верхівок зі сходу та північним схилом спуститися до загубленої серед гір похмурої долини. У долині росли крислаті смарагдові смерічки, поміж яких подекуди виднілися великі кругляки. То й був Гримучий бір. Каспіан не допитувався, звідки така назва. Ледве він ступив у долину, як відчув, що під ногами дрижить земля, а з-під землі долинає брязк, схожий на віддаленний гуркіт грому. Тіквік попрямував до великого плаского кругляка, розміром із велику діжку для дощової води, заплигнув зверху та потупотів ногами. На превеликий подив Каспіана камінь поповз убік, відкриваючи чорний отвір, звідки дихнуло жаром, піднялася пара і повалив чорний дим. Невдовзі дим розсіявся, і Каспіан побачив, як із дірки вигулькнула чиясь голова. Навіть незважаючи на замурзаність її власника, Каспіан одразу ж здогадався, що то має бути хтось із Тіквікової рідні. Та попри родинні узи, на відміну від трьох ведмедів та Балаболки, гном довго придивлявся з підозрою до Каспіана, перш ніж запросити до себе. Темними сходами всі спустилися вниз, аж поки зненацька в очі їм ударило світло. Воно йшло від ковальського горнила. Як виявилося, вони стояли в кузні. Збоку вглибині кузні дзюркотів підземний ручай. За ковальськими міхами стояли два гноми, ще один — обценьками міцно тримав на ковадлі розпечений до червоного металевий брус, а четвертий щодуху гамселив по ньому важким молотом; а ще двоє вже витирали спітнілі лоби з маленькими ріжками замасленою рогожкою та поспішали назустріч гостям. Утлумачити їм, хто такий Каспіан, теж виявилося справою не з легких: вони не могли второпати, як таке може бути, що він, хоча й заморець, так ще й принц, але їм не ворог, а навпаки — їхній ліпший друг. Та коли всі сумніви розвіялися, вони всі як один проголосили: «Хай живе король!» та піднесли всім воістину королівські подарунки: крицеві шоломи, кольчуги й загартовані в ранковій росі мечі. А от Борсук попри всі вмовляння зовсім відмовився. Він пояснив, що він є звір, а що скажуть про звіра, що нап’яв на себе усілякі залізячки, аби зберегти свою шкуру. Звіру дані лапи, пазури, гострі зуби й прудкі ноги. А якщо вже й ті не рятують, то таку шкуру, мабуть, і рятувати не слід. Ось чому звірі обладунків не вдягають. А от Каспіан дивився і не міг надивитися на чудову роботу підземних майстрів: порівняно з мечем семи братів-ковалів його власний меч, викуваний найкращими заморськими зброярами, видавався жалюгідним і ламким, мов сухий дрючок. Каспіан подякував гномам за подарунок, а гноми (усі вони, до речі, були рудими, як і Тіквік) у свою чергу пообіцяли прийти на Велику раду.

Далі в горах за Гримучим бором, де кручі були крутішими, а скелі зубастішими, лежала суха та безрадісна Чорна розколина, в одній із печер якої мешкали п’ятеро чорних гномів. Каспіана вони зустріли теж стримано, без усілякої радості та врешті-решт найстаріший із них міркував так: «Що ж, якщо він і справді супроти Міраза, то, мабуть, варто його підтримати. Та чому б не визнати