Артур Хейлі - Аеропорт, Артур Хейлі

— Думаю, ти розумієш, що тобі справді не варто хвилюватися, — сказав Вернон Демерест Ґвен, коли вони вже їхали. — Авіакомпанії звикли до того, що їхні незаміжні стюардеси вагітніють. Таке постійно трапляється. За ­останніми даними, що я читав, середньостатистичний показник по всіх авіакомпаніях країни становить десять відсотків на рік.

Їхня дискусія, схвально відзначив він, ставала все прозаїчнішою. Чудово! Важливо відвести Ґвен якомога далі від будь-якої емоційної маячні стосовно дитини. Якщо її захоплять емоції, можуть виникнути певні труднощі.

Він обережно вів «мерседес», делікатно, проте міцно стискаючи кермо, що було його другою натурою під час керування будь-якою машиною, чи автомобілем, чи літаком. Вулиці передмістя, які саме очистили, коли він їхав з аеропорту на квартиру до Ґвен, знову вкривав товстий шар снігу. Снігопад тривав, і на відкритих місцях, не захищених ­будинками поблизу, зростали замети. Командир Демерест обачно об’їжджав найбільші кучугури. Він не мав наміру тут застрягати, так само як і вилазити з машини, доки не дістанеться теплого укриття паркінгу «Транс Америки».

Ґвен, що скрутилася на шкіряному ківшеподібному сидінні біля нього, з недовірою сказала:

— Це точно правда — щороку десять зі ста стюардес вагітніють?

Він запевнив її:

— Кожен рік статистика дещо змінюється, та зазвичай усе досить близько до реальності. А коли з’явилися пігулки, все трохи змінилося, проте з того, що я чув, не настільки, наскільки можна було очікувати. Позаяк я член профспілки, то маю доступ до такої інформації.

Демерест чекав, що Ґвен це якось прокоментує. Коли зрозумів, що вона мовчатиме, продовжив:

— Мусиш пам’ятати, що стюардеси — це переважно молоді дівчата з провінції або незаможних сімей. Вони виховані скромно, вели звичайне життя. І тут раптом — гламурна робота; подорожують, знайомляться з цікавими людьми, живуть у найкращих готелях. Вперше пробують la dolce vita105. — Він вишкірився. — Інколи той перший смак залишає трохи осаду в склянці.

— Ну й гидотну річ ти щойно сказав! — Вперше, відколи він був з нею знайомий, Ґвен розлютилася. Вона обурено продовжила: — Ти говориш зверхньо; як і всі чоловіки. Якщо в моїй склянці або в мені зостався якийсь осад, то дозволь нагадати, що він твій, і навіть якщо ми не плануємо його там залишати, я думаю, знайду для нього краще ім’я, ніж те, що ти сказав. І ще, якщо ти мене ставиш в один ряд з усіма тими дівчатами, про яких ти говорив, з провінції чи «незаможних сімей», то мусиш знати, що це мені аніскілечки, бляха, не до вподоби.

Щоки Ґвен порожевіли; очі злісно палали.

— Гей! — сказав він. — Мені подобається твій запал.

— Ну, можеш і далі говорити такі речі, як ти щойно робив, ще й не таке побачиш.

— Настільки все зі мною погано?

— Ти був нестерпним.

— Тоді вибач мені. — Демерест сповільнив машину й зупинився на світлофорі, що сяяв міріадами червоних відблисків крізь снігопад. Вони чекали в тиші, поки з ефектом різдвяної листівки колір не змінився на зелений. Коли авто знову рушило, він обережно почав: — Я не хотів прирівнювати тебе до кого-небудь, тому що ти виняткова. Ти прониклива особа, яка вчинила необачно. Сама так сказала. Думаю, ми обоє вчинили необачно.

— Гаразд. — Гнів Ґвен розвіявся. — Та не зараховуй мене до якихось груп. Я — це я і ніхто інша.

На кілька секунд вони затихли, а тоді Ґвен замислено сказала:

— Думаю, ми можемо його так називати.

— Кого як називати?

— Через тебе я згадала, що говорила перед тим — про маленького Вернона Демереста всередині мене. Якщо у нас буде хлопчик, назвемо його Вернон Демерест-молодший, як це роблять американці.

Демереста ще ніколи так не турбувало власне ім’я. Він уже почав було говорити:

— Я б не хотів, щоб мій син… — але спинився. Ступав на небезпечну територію. — Я починав говорити, Ґвен, що авіакомпанії звикли до такого. Ти знаєш про Триетапну програму вагітності?

Вона відрізала:

— Так.

Звісно ж Ґвен знала. Більшість стюардес були поінформовані, що для них може зробити компанія у разі вагіт­ності, якщо самі погодяться на певні умови. Між собою працівниці «Транс Америки» називали її «3-ПВ». Інші авіакомпанії використовували різні назви, умови дещо відрізнялися, але принцип всюди був однаковий.

— Я знаю дівчат, які користувалися «3-ПВ», — сказала Ґвен. — Ніколи не думала, що мені самій це знадобиться.

— Гадаю, як і більшість інших, — озвався Демерест і додав: — Але тобі не варто хвилюватися. Компанії це не розголошують, усе відбувається тихо. Скільки у нас ще часу? Ґвен підставила зап’ясток з годинником під світло панелі.

— Усе гаразд.

Він повернув «мерседес» на центральну смугу, дуже обережно рухаючись мокрою, засніженою поверхнею, і проминув вантажівку. До її боків причепилося кілька людей, мабуть, команда рятувальників. Вони були змученими, мокрими й жалюгідними. Демерест застановився, як від­реагували б ці чоловіки, якби дізналися, що вони з Ґвен всього за кілька годин ніжитимуться під теплим неаполітанським сонечком.

— Я не знаю, — озвалася Ґвен, — не знаю, чи зважуся на таке.

Як і Демерест, Ґвен знала міркування керівництва, що лежало в основі програм вагітності авіакомпаній. Жодній компанії не хотілося втрачати стюардесу, якою б не була причина. Їх навчання коштувало дорого; компетентна стюардеса була значним інвестуванням. А ще: правильних дів­чат, з приємною зовнішністю, стильних та милих знайти було важко.

Програма була простою і практичною. Якщо стюардеса вагітніла й не