Олександр Станіславович Ульянов - Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов

навіть ображено повернула обличчя, але Масяня вже тягла її за руку. Через півгодини вони ковтали амфетамін і нюхали кокс. Лізу спочатку знудило, таким от яскравим зробився для неї світ. Але потім вона почала танцювати. Шак, Шак, Шак: вона бачить себе на блискучому лімузині в оточенні прихильників, дівчат і хлопців. І скрізь яскравими мазками невидимого художника накидане літо. Сині скелі Середземномор’я, і сам Бред Піт зустрічає її біля палацу… Або на гоночному червоному, майже кривавого кольору, авто: вона говорить до Бреда Піта: «Милий, я думала, що ти занудний». Або: «Господи, до чого ти зануда, аби знала, то…» Або: «Заради цього дня я готова в сраку самого чорта поцілувати…» Ха-ха-ха. Тричі «ха», чітко і виразно. А вітер б’є волоссям об обличчя, сонце кварцом тріщить у лагуні. Саме так воно і буде, фе, навіть краще; це ж правда, що наші фантазії не відповідають дійсності, то чому б і не навпаки – нехай перебільшують… І тут вона очухалася в туалеті, над унітазом.

Клим говорить: «Мать, шо з тобою!» Вона блювала, а Клим знімав ззаду трусики. Масяня хихикала і курила у кутку. Ліза спробувала вирватися, але Клим боляче притиснув її. Лізі не те щоб це не сподобалося, але цей вилизаний придурок аж ніяк не входив у її плани. Нарешті у нього вийшло, і Ліза почала допомагати, вдало підкручуючи задком. Масяня обіперлася об унітаз, сіла на задницю і розставила ноги. «Давай, подруга, полижи мою кицьку». Ліза заткнулася туди головою. І тут сталося те, на що ніхто не чекав: у неї випав рулончик з грошима. Ніхто, здавалося, не звернув на це уваги.

Вони мчали в авто, Клима, здається, авто. Клим ніжно обіймав Лізу, і зараз, після чергової дози коксу, він їй видавався навіть кращим за Бреда Піта. Ліза розстебнула йому штани і намацала член губами. Масяня полізла їй в труси, дурнувато хихикаючи. Клим нічого не бачив. Коли вони вийшли на міст, то стояла глупа і холодна ніч. Клим блював у Дніпро, а Масяня сміялася. Потім несподівано вдарила Лізу пляшкою з-під шампанського. Масяня цілила в голову, але попала в плече.

– Тупа корова, облиш мого пацана!

Клим розвів їх, і відтак Ліза вже сиділа у себе на софі, а Клим з Масянею навіжено трахалися. Масяня стояла гола і раком. Несподівано Лізі зробилося сумно. Світ зробився злим. Вона покурила косячка і від’їхала. Більше вона ніколи не прокидалася, хіба що її душа бачила, як Масяня тримає їй ноги, а Клим, замінник Бреда Піта, затягує на її шиї шнур від французької праски. Ліза збирала на праску цілий місяць.

* * *

Чолов’яга сидів непорушно. Потім таки подивився на лейтенанта і запитав:

– Що треба?

Вони не встигли відповісти. У Марі задзвонив телефон.

Вона покривилася, але продовжувала дивитися на чолов’ягу, потім винувато перевела погляд на лейтенанта.

– Семене, у нас убивство.

Лейтенант подивився на чоловіка.

– Ага. Починається, – сказав він.

– Давно почалося, – сказав чолов’яга і підніс пальця. – Він не піде, доки не вирішить усього.

Чомусь лейтенанту стало сумно, і все пропало: думки, що з шумом вітру вилітали з його вушних раковин, почуття, які спочатку захлеснули горло, події, що купою зайців стрибали одна через одну. А лишився один цей чоловік серед купи сміття, розвернутих труб, обідраних стін. «Чому таке паскудство стається саме тоді, коли у твоєму житті з’являється жінка і ти помічаєш якісь дрібниці: діряві шкарпетки, невипрані труси, діряві зуби?» – подумав лейтенант. А тут усе просто, наче терпугом злизало.

– Що він верзе? – сказав напарник, рибним поглядом бігаючи кімнатою, заваленою дрантям.

– Збирайся, напарнику. Візьми цього мужика у відділок. А ми з Марі на мокруху, – лейтенант перевірив «стєчкіна». – Давай, мужик, давай підіймайся. Потім поговоримо. – Знову до напарника: – Візьми йому щось пожерти, і чвертку. І гляди, щоб без самодіяльності.

– Ну ти даєш. Краще його бери на мокруху, а я посиджу в камері за чверткою.

– Давай… Давай… – якось вицвіло повторив лейтенант.

Марі приснула зі сміху. Сонце якраз посипало круглими кульками мініатюрних помаранчів. «Вона таки дійсно гарна, але у мене не стоїть на неї, хоч що утни», – вкотре за день прийшло на думку лейтенанту. «Іва, Іва, ти розбиваєш мені серце. Бля, що за думки, чому таке лізе в голову?» Собача інтуїція пропекла нутрощі, і боляче стиснулась мошонка.

– Вставай, – сказав напарник до чоловіка, але той уже збирав свій нехитрий скарб у целулоїдну торбу.

Потім лейтенант і Марі сиділи у «мазді», і періщив дощ. Спочатку дощ цідив, а потім полився.

– Більш схожий на літній, – сказала Марі.

– Ага, – лейтенант пошукав сигарети, але не знайшов.

– Ти можеш мені відповісти на запитання: чому тебе кличуть хитросраким чуркою?

– Тому що я розумний. А так батько у мене був українцем, а мати грекинею з Нікополя, потомствена козачка. Що за дурниці! – він наче прокинувся. – Ти краще скажи, чому так паскудно на душі.

– Це особисте, – сказала Марі. – Рушай.

– Ага, – сказав лейтенант.

«Мазда» стояла під перламутровою стіною дощу перед широкою вітриною кав’ярні. У цьому було щось штучне. Обидва, лейтенант і Марі, дивилися на широкий екран телевізора, де бігли люди, розквітали грибами вибухи. Пара обскубаних пальм наганяла на обох звірину нудьгу.

– Ти помітив, що останнім часом показують одне й те ж? – спитала Марі.

– Ага. Я було подумав, що це тільки зі мною. А ще затемнення, – лейтенант порився у кишенях шкірянки і дістав чупа-чупс.

– Так. Це не до добра. Сьогодні я дивилася всю ніч передачу про убивство царської сім’ї.

– Ну і що? Цар-то з його виводком – не наш. Наскільки я знаю, то накапостив він порядно, – лейтенант скривився і з хрускотом розкусив чупа-чупс.

– От і я думаю: чого в тому більше, хорошого чи поганого? Противно і жалісливо було на це дивитися. Мені просто не хотілося спати, от я і дивилася, – Марі не відривалася від вітрини.

– Це жіноче. Він пролив ріки крові, тому і логічний кінець, – лейтенант дістав сигарету. – Щось у мене ці два дні одні релігійно-містично-історичні прибабахи.

– Поїхали. Червоний, – сказала Марі.

У кімнаті було затишно, і запах такий, який буває у дівчат від вісімнадцяти до двадцяти, з тонкою печаткою інфантильності, хоча хазяйка вже повністю провадила доросле життя. Лейтенант дивився на гарну, з плавними вигинами спину Марі, на її впевнені рухи криміналіста і наразі розумів, чому в нього нічого з нею не виходить, – надто розумна. Потім він несподівано, з якоюсь тугою, коли тобі не хочеться повертатися до побаченого, згадав шматок дороги: його