Мирослава Горностаєва - Атарінья

Аданів…

Еаренділь уважно слухав всі ці розумування любомудрів, і час від часу кивав головою, явно погоджуючись. Тоді мовив, зітхнувши:

- Ви, вельможний Фінроде, хочете втілити свою мрію про Арду Оновлену, мій син

бажає дати можливість загиблим войовникам-Нолдор знову напитись джерельної

води… Я збагнув з ваших слів, що в новій Арді мій батько Туор має стати рівним

Ельфійці Ідріль, а отже – безсмертним, а не навпаки… Однак, звідки вам відомо, що

саме таким був задум Всевишнього?

- Бо Всевишній, - відповів Фіндарато впевнено, - зовсім не бажав, щоб ми страждали.

Інакше – його ім’я було б Моргот, а не Еру Ілуватар.

- Але як могли, - сказав Еаренділь непевно, - Вишні Валар не зрозуміти задум

Всевишнього?

- Я не є аж настільки мудрим, - мовив Фіндарато з усміхом, - щоб зрозуміти логіку

діянь Богів. З таким же успіхом ви могли спитати у мене, чому Всевишній одразу не

вкинув Морінготто до якоїсь позасвітньої безодні. Можливо сталася якась помилка –

але не у Божественному плані, а вже тут, в Арді… Можливо найпершими помилились

в чомусь Валар – не нам судити Вишніх. Однак, якщо є можливість виправити щось –

то треба спробувати. Гірше вже не стане – куди ще гірше.

Еаренділь замислився. Думав він довго, однак його не квапили. Артаніс підійшла до

шафки, де зберігалося приладдя для заварювання quenilas. Зашипіла спиртівочка.

Нерданель, трохи приголомшена почутим, уникала дивитись на розгубленого переможця

дракона. Отже, ось які тут ставки… Занадто високі – ця гра має вирішити не тільки долю

Нолдор, але й долю Людства. Однак, рудоволосій княгині щось муляло – якесь

невизначене заперечення крутилося у пам’яті.

Колишній капітан «Вініглоту» тим часом поволі розстебнув куртку. Покоїк осяяв гострий

зблиск. З рук Артаніс випала філіжаночка і з дзвоном розлетілася на дрібні скельця.

66

Нерданель вп’ялася пальцями в ручки кріселка. Її огорнуло одразу стільки спогадів, що

книгозбірня зникла з очей, а натомість з’явилася велика майстерня, в якій любив

проводити свій час Феанаро, її коханий Вогняний Дух, вбраний в улюблений чоловіками

Першого Дому чорний оксамит – і срібний вінець, в якому сяяли Сильмарили. Срібний

вінець на коханому чолі… Вишні Валар, коли ж це було… Давно, а спогади не зблякли.

Пам’ять безсмертних – жорстока пам’ять.

Сильмарил Еаренділя так і зостався вправленим у пектораль. Навіть тоді, коли сяяв на

щоглі «Вініглоту». Напевне, мореплавець не наважився розділити два артефакти, що нині

ніби сплелися воєдино.

- Коли я замовляв Гномам Наугламир, - озвався Фіндарато, - я думав, що, незважаючи

на прокляття, щастя і красу можна завоювати. Я хотів бути красивим, - тут він якось

безпомічно усміхнувся, - а помер в крові і бруді підземної темниці, смердючої від

нечистот… Коли ми з Береном… зосталися вдвох, мені чомусь згадався Наугламир…

І один весняний день, коли до мене, в Мінас-Тіріт, прибув погостювати Фіндекано, і

квітли вишні, і довкола нас вився рій з білих пелюсток… На мені тоді була блакитна

сорочка, розшита золотом… І Наугламир, звісно без Сильмарила… Можливо… це я

прокляв свою прикрасу, яка принесла опісля стільки бід.

Артаніс гнівно звела брови.

- Брате, - мовила вона різко, - якщо ти будеш винуватити себе в подіях, що сталися

опісля твоєї погибелі, то твоїй душі не буде спокою до кінця світу.

- Яка краса, - озвався Ант пошепки, - так це той самий камінь, задля якого Обітниця…

- Той самий, - вимовила Нерданель, - той самий, дитя моє.

- Яким буде ваше рішення, мій батьку і князю? – рівно спитав Ельронд

Еаренділь поволі зняв з себе прикрасу.

- Поверни мені Ельроса, - вишептав, - або поверни мене в небуття… Я маю пам’ять

Безсмертного, авжеж, мені ніколи не забути з якими обличчями ви стояли перед Мая

Еонве. Мій другий син зітер собі пам’ять по власній волі, мене ж ніхто не питав про

вибір, і почуття провини перед вами зостанеться у мене до кінця світу, якщо тобі не

вдасться змінити цей світ.

Ельронд взяв прикрасу обережно, обома руками, і вклонився батькові, притиснувши її до

грудей. Обережно вклав Наугламир до розшитої торбинки, а торбинку поклав на коліна

Нерданель.

- У вас, нене, - мовив ніжно, - Каменю буде найкраще. Ви – господиня Сильмарила.

- Ви повинні зробити це швидко, - попередив Еаренділь, - Ельвінг нині гостює у рідних, в Новому Доріаті, але вона повернеться. І захоче поглянути на Камінь. Вона може

годинами не випускати його з рук.

- Це почалося ще у Гаванях Сіріону, - сказав Ельронд лагідно, - я гнівався на жінку, що

дала мені життя, гніваюсь і нині, однак мій гнів потиху вичахає, бо я бачив, як

нівечить живих істот Велике Кільце. Сильмарил, на відміну від Кільця, не є злом, однак у них є багато спільного. Власне – тому я і попрохав його у вас. Тепер