Джеймс Хедлі Чейз - Труна з Гонконгу

його. Повернувшись до себе, я взяв кілька інструментів, тоді ще раз пройшов до офісу Вейда й замкнувся в ньому.

Упродовж п'ятнадцяти хвилин я намагався відчинити цю шафу, але замок таки переміг. Я завагався, розмірковуючи, чи варто його зламувати, але вирішив, що ні. Заглянув в іншу кімнату. Там були стіл, друкарська машинка, стілець і шафа з картотекою. Зазирнув у шафу, однак там не було нічого, крім документів.

Якщо те, що я шукав, узагалі було в конторі, то воно було замкнуте в першій, сталевій, шафі.

Я витягнув запис звуків аеропорту з магнітофона і вставив інший запис, який знайшов в одній із шухляд столу. Тоді вимкнув світло і, залишивши двері широко відчиненими, пішов у свою контору.

Тут я заховав запис, а після цього знайшов у телефонній книзі домашню адресу Вейда. Його квартира була на Лоренс-авеню, за десять хвилин їзди від контори. Я зателефонував за номером, але ніхто не відповів.

Замислився, чи повинен телефонувати Ретніку, проте я хотів сам вирішити цю справу. І я все ще міг помилятися, хоча так не думав. Тоді вирішив, що ще буде час зателефонувати Ретніку, після того, як поговорю з Вейдом. Я взявся знову і знову набирати номер Вейда. Зрештою, кілька хвилин по дев'ятій, він відповів.

— Це Нельсон Раян, — сказав я.

— О, вітаю! — він був здивований. — Я можу щось зробити для вас? Ваша поїздка була вдалою?

— Так, усе чудово... я у своїй конторі. Заїхав, аби забрати те, що забув. І тут помітив, що двері вашої контори широко відчинені, а світло вимкнене. Ваша секретарка уже пішла. Схоже, що вона забула замкнути двері. Якщо хочете, я приведу швейцара, щоб він це зробив.

Я почув, як він різко перевів подих.

— Це до дідька дивно, — мовив Вейд після чималої паузи. — Мабуть, мені краще приїхати.

— Не схоже, щоб тут був злодій.

— Там нема чого красти, крім мого магнітофона та друкарської машинки. Гадаю, я краще все-таки приїду.

— Робіть, як вважаєте за потрібне. Кажу ще раз, що можу привести швейцара, аби він замкнув, якщо хочете.

— Ні, усе гаразд. Я краще приїду. Не можу зрозуміти, чому вона забула замкнути. Вона ніколи раніше такого не допускала.

— Можливо, вона закохалася, — засміявся я. — Що ж, тоді я уже йду. Впевнені, що не хочете, аби я що-небудь зробив?

— Ні, дякую і дякую за дзвінок.

— Та нема за що... До побачення.

Поклавши слухавку, я вимкнув світло. Замкнув свою контору і попрямував у контору Вейда. Зайшовши у приймальну секретарки, сів за її стіл. Тоді витягнув свій пістолет і спустив запобіжник, а потім поклав зброю на стіл поруч себе.

Прочекавши близько десяти хвилин, я почув виття ліфта, що піднімався. Підвівся з-за столу і став за дверима, тримаючи пістолет у руці. Почулися спершу швидкі кроки, а тоді рухи у конторі Вейда. Він увімкнув світло і зачинив двері. Я дивився крізь дверну шпарину. Вейд стояв, оглядаючись навколо. Потім увійшов до приймальні, штовхнув на мене двері, заглянув усередину, а тоді пішов назад у свою контору. Я почув брязкіт ключів і клацання замка. Звісно ж, він відчиняв сталеву шафу.

Раптом я вийшов з-за дверей. Вейд стояв навколішки перед шафою. Її подвійні двері були широко відчинені. Шафа була заповнена пляшками, коробками, скляними колбами та іншими засобами хіміків.

— Героїн і досі там? — тихо запитав я.

Він здригнувся, тоді повільно глянув через плече і витріщився на мене. Я трохи підняв пістолет, аби Вейд міг його бачити. Обличчя хіміка побіліло, і він повільно підвівся.

— Що ви тут робите? — запитав він хрипким голосом.

— Я спробував відчинити цю шафу, та замок не піддався, — сказав я, спостерігаючи за Вейдом. — Тож я подумав, що було б добре, аби ви приїхали і відчинили її для мене. Відійдіть і не вдавайтесь до жодних дій.

— А навіщо це мені? — сказав він, тоді хитким кроком рушив до свого столу й, різко сівши на стілець, затулив обличчя руками. Я зиркнув на дно шафи. Там лежало близько п'ятдесяти маленьких, акуратно упакованих посилок.

— Це наркотики, які викрав Джефферсон? — запитав я, підійшовши до столу й сівши на його край.

Вейд відхилився назад, витираючи біле спітніле обличчя.

— Так. Звідки ви дізналися, що вони у мене?

— Ви забули вийняти з магнітофона запис шуму аеропорту. Ваша секретарка увімкнула його. Я почув звуки, і тоді все в цій історії стало на свої місця, — сказав я.

— Я завжди був забудькуватим. Якщо можна зробити помилку, то я її зроблю. Коли ви сказали, що летите у Гонконг, я вже знав, що тону, — він утомлено поглянув на мене. — Знав, що десь уздовж лінії ви натрапите на вільну ниточку, яка приведе вас до мене. Коли ви сказали про свою поїздку, я настільки запанікував, що найняв злочинця, який мав вас убити. От у якому розпачі я був! Коли це не спрацювало, я зрозумів, що тепер то лише питання часу, проте я настільки вже вплутався у це, що мені залишалося лише чекати і сподіватися.

— Якщо це принесе вам хоч якесь задоволення, то скажу, що вам майже вдалося вийти сухим із води. Я гадав, що в усьому винна секретарка містера Джефферсона. У неї був мотив, а я — любитель мотивів.

— Я і хотів, щоб ви подумали на неї, — сказав Вейд. — Ось чому розповів про її романчик із Джефферсоном. Але я знав: якщо ви натрапите на нього у Гонконгу й поговорите з ним, то вийдете точно на мене.

— Звідки ви знали, що Джоан повертається сюди з героїном?

— Це все було домовлено. Усе те, що я розповів вам про Германа, — правда. Та я збрехав, коли сказав, що він мені не подобався. Ми завжди були друзями. Постійно підтримували зв'язок. Упродовж останніх двох років я щосили старався, аби мій бізнес не занепав. У мене просто нема умінь до бізнесу. Та й узагалі нема ні до чого умінь, якщо вже на те пішло. Гадаю, саме тому ми з Германом були друзями. Він теж не мав ні до чого умінь. Справи абсолютно не клеїлись, я відчайдушно потребував грошей. Тоді мені написав Герман. Він повідомив, що у нього є велика партія героїну, і питав, чи не хочу я викупити його. Оскільки