Джордж Орвелл - Ковток повітря

деінде: хтось штовхає вперед дитячий візочок, хтось центрифугу для замішування бетону, а хтось тарахкає на своїх непоказних «остінах-сімках». І всі ці надмірно допитливі особи, що постійно пхають носа не у свої справи — ті, кого ти навіть не знаєш, а вони керують твоєю долею: міністри, правоохоронці зі Скотланд-ярду, представники Ліги тверезості, чиновники Банку Англії, лорд Бівербрук, Гітлер зі Сталіним на парному велосипеді, священники, Муссоліні, папа римський — усі вони женуться за мною. Здається, я навіть чув їхні крики: «Цей розумник думає, що йому вдасться втекти! Йому здається, що він не такий, як інші! Надумав повернутися до Нижнього Бінфілда! Наздогнати його! Зупинити!»

Доволі химерне відчуття. Гонитва здавалася настільки реальною, що я навіть обернувся подивитися у заднє вікно. Та все це, напевно, через відчуття провини. Звісно ж, там нікого не було. Тільки запилюжена дорога з тополями на узбіччі.

Я ще додав газу, збільшивши швидкість до тридцяти миль. За кілька хвилин я наблизився до повороту на Вестергем. Ну що ж. Таки зважився. Шлях до відступу відрізано. Нарешті почала втілюватися в життя ідея, що зародилася в моїй свідомості у день, коли я отримав новий зубний протез.

Частина IV

I

Я потрапив до Нижнього Бінфілда через Чемфордський пагорб. До містечка ведуть чотири дороги, і швидше за все я б дістався туди, поїхавши через Волтон. Та я хотів їхати саме цим шляхом — так ми зазвичай поверталися додому після риболовлі на Темзі. На вершині пагорба перед тобою відкривається неймовірної краси вид на Нижній Бінфілд, що розкинувся в долині.

Тебе охоплює незвичне відчуття, коли повертаєшся до тих місць, в яких не був двадцять років. Думаєш, що пам’ятаєш кожну дрібницю, але насправді помиляєшся. І відстані тепер інші, і всі визначні місця кудись ділися. Хіба цей схил не був крутішим? А поворот хіба був з цього боку? Та водночас у голові вмить відтворюються у найдрібніших деталях всі спогади, пов’язані з цими місцями. Згадуєш раптом поле — як воно виглядало холодної пори, коли дощило: трава відливає синню, а біля старої, прогнилої і вкритої лишайником огорожі стоїть корова і дивиться прямо тобі в очі. Двадцять років потому, коли повертаєшся назад, дивуєшся, не побачивши тєї корови з тим її поглядом.

На Чемфордському пагорбі я остаточно переконався в тому, що картина, яка всі ці роки поставала в моїй уяві, не мала майже нічого спільного з реальністю. За цей час тут багато що змінилося. Ця дорога раніше була із щебеню (і досі пам’ятаю, як підскакував на велосипеді, проїжджаючи нею), а тепер її залили гудроном і, здається, розширили. Дерев поменшало — колись обабіч шосе росли щільні ряди буків, і часто їхні гілки перепліталися над дорогою, утворюючи арки. Тепер усе це зникло. Майже біля самої вершини пагорба я побачив щось абсолютно нове. Праворуч від шосе виднілося скупчення пістрявих будинків, як з обкладинки каталогу нерухомості, з широкими піддашшями, рожевими перголами та всілякими декоративними прикрасами. Самі знаєте, як виглядають ці котеджі — надто елітні для того, щоб їх будували під лінійку один біля одного, от їх і розкидали по долині, зробивши окремий під’їзд до кожного. Біля одного з них на білому щиті було написано:

ПАНСІОН ДЛЯ СОБАК

СІЛІГЕМ-ТЕР’ЄРИ

ЕЛІТНІ ЦУЦЕНЯТА

Цього тут точно раніше не могло бути. Згадав! На цьому місці ріс дубовий гай! Дерева висадили такими густими рядами, що вони зовсім не розросталися, залишаючись тоненькими, а навесні землю під ними вкривав килим анемон. І звісно, ніхто й ніколи не зводив жодні будинки так далеко від міста.

Нарешті я виїхав на пагорб. От-от переді мною, як на долоні, розкинеться увесь Нижній Бінфілд! І для чого вдавати, що в той момент у мене мало не перехопило подих? Моє серце шалено закалатало від самого лише передчуття того, що зараз я знову побачу своє місто. Якихось п’ять секунд — і воно з’явиться. Ще мить! Я натиснув на гальма, заглушив двигун і... О Боже!

Так, звісно, ви вже, мабуть, зрозуміли, що я побачив. Та це вам зрозуміло, не мені. Тільки останній дурень міг розраховувати на щось інше, еге ж? Та мені це навіть на думку не спадало.

У голові миттю постало питання: а де Нижній Бінфілд?

Ні, не подумайте, що його зруйнували. Просто переді мною розкинулося велике промислове місто. А я ж і досі чудово пам’ятаю (так-так, тут дарма нарікати на пам’ять), як виглядав Нижній Бінфілд звідси двадцять років тому. Головна вулиця була не довшою за чверть милі, а загальний план міста (за винятком поодиноких будинків на околиці) мав форму хреста. Головними орієнтирами слугували церковна вежа і димар пивоварні. Зараз же я навіть не міг їх розгледіти. Я дивився на море сучасної забудови, що розкинулося в долині, з обох боків набігаючи на схили пагорба. Праворуч виблискувало кілька акрів абсолютно однакових яскраво-червоних дахів — мабуть, якісь муніципальні установи.

А куди подівся Нижній Бінфілд? Куди зникло місто, в якому я виріс? Певно, купа пістрявої цегли поглинула його, не лишивши шансу на виживання. З-посеред півдюжини димарів я ніяк не міг розгледіти того, що належав броварні. У східній частині з’явилися два величезні заводи зі скла і бетону. Але це ж має бути на краще, спробував я себе втішити, переконуючи в тому, що такі зміни є свідченням прогресу. Припустив, що населення, певно, зросло тисяч до двадцяти п’яти (в часи мого дитинства тут жило близько двох тисяч мешканців). Єдиним місцем, на якому не позначився плин часу, був маєток Бінфілд. Його ледь було видно, та все одно я бачив, як вдалечині біліє його цяточка в оточенні буків. Поки я розглядав краєвид, з-за пагорбів виринула зграя чорних бомбардувальників.

Я завів двигун і повільно поїхав униз. На півдорозі почали з’являтися перші будинки. Типові, практично однакові будівлі, що мало не нашаровуються один на одного — дах на дах. Та перш ніж наблизитися до них, я загальмував. Ліворуч з’явилося ще дещо абсолютно нове — кладовище. Я зупинився біля воріт, щоб краще його роздивитися.

Кладовище розкинулося акрах на двадцяти. На цих нових цвинтарях завжди почуваєшся незатишно — голі стежки, нещодавно засипані жорствою, різко контрастують зі свіжими газонами, а недоладні янголи з мармуру скидаються на фігурки на весільному торті. Та найбільше мене вразило те, що раніше тут взагалі такого не було. Тобто у місті не існувало жодного окремого кладовища — всіх