Стефані Берджіс - Дракон із шоколадним серцем

— Цить! — наказала мама моїй старшій сестрі — уперше на моїй пам’яті. — Спробуй-но шоколад.

Цитрина примружилася. Але, коли я піднесла їй полумисок, мовчки випила трунок.

Це була одна з найпрекрасніших митей у моєму житті. Я глянула на молодшу принцесу, і її посмішка підказала, що вона мене чудово розуміє.

Мої родичі швидко впоралися з усіма шоколадними наїдками, що їх Марина принесла із «Шоколадного серця». Сілке простежила за тим, щоб королівська родина також усе скуштувала, шанобливо їх частуючи. Король з’їв шоколадне тістечко з помітним задоволенням. Брови кронпринцеси весь час здіймалися, поки вона один за одним ласувала аж трьома шоколадними горішками. На обличчі принцеси Софії я побачила щось, неабияк схоже на блаженство, коли вона звільна пила гарячий шоколад, насолоджуючись кожним ковтком.

Лорд-мер, певна річ, заявив, що не голодний, — але під значущим поглядом короля передумав. Утім похмурий вираз його обличчя, коли він ложечкою зішкрябував майже непомітні рештки шоколадного крему зі стінок келиха, потішив мене більше за будь-які оплески.

Дідо, коли спустошив останній полумисок, зітхнув, від чого майданом прокотилася хвиля тепла, а моя цинамонова сукня зашелестіла.

— Ну що ж… — Він поблажливо глянув на мене, тонка цівка диму задоволено виповзала з ніздрів. — Схоже, малече, що ти не так уже й погано провела час.

Тітонька Смарагда додала:

— Дуже корисно буде мати в родині когось, хто зможе готувати нам оце.

— Еге ж, — погодилася тітонька Турмаліна. — Просто неймовірно корисно!

— Але я не повернуся, — заперечила я. — Ви ж це розумієте, так?

Дідусь примружився й понурив писок.

— Може, ти й утратила справжню подобу через підступ, такий типовий для людців… — Його голос скидався на гарчання, і краєм ока я вгледіла, як здригнувся король. — …але ти й досі наше маля, і ми маємо тебе оберігати й дбати про тебе. Невже ти й справді вважаєш, що ми покинемо тебе тут самотою, беззахисну, серед чужинців?

— Це тепер моя територія, — заявила я. — І вони мені не чужинці. Вони не так уже й відрізняються від драконів. Майже такі самі.

Король значущо закашлявся й ступнув уперед.

— Е-е-е-е… Попри те, юна леді, що ми ущасливлені тим, що ви вподобали наше місто, нам би не хотілося… Себто, якщо ваша родина наполягає…

— Ні, — різко перервала його мама. — Їй не потрібно повертатися.

Цього разу здригнулася тільки я. Авжеж, тільки на мить. Потім скинула підборіддя й надала обличчю найсуворішого виразу. Тамуючи біль, я нагадала собі, що саме цього й домагалася.

— Чудово, — мовила я стримано. — Я знаю, що не виправдала твоїх сподівань.

— Дитинко… — Мама так витягла довгу сяйливу блакитно-золоту шию над майданом, що її золоті очі опинилися просто навпроти моїх. — Ти хоч колись дослухалася як годиться до того, що я казала? Я завжди мріяла, що ти знайдеш свою пристрасть. Тепер, коли це нарешті відбулося, хіба ж можу я вчинити так жорстоко й позбавити тебе оцього всього?

Йой. Раптом мені забило дух від якогось незрозумілого відчуття.

— Ти не сердишся? — спитала я ледь чутно. — Я тебе не розчарувала? Не розчарувала?

Мама заперечливо похитала величезною головою, досі дивлячись мені просто у вічі.

— Я ще ніколи в житті ніким так не пишалася.

Ой лишенько! Горло геть перехопило.

Поки я намагалася приховати сльози, що затремтіли в очах, заговорила Марина, яка все ще стояла в мене за спиною.

— Не хвилюйтеся, — мовила вона, дивлячись просто в очі моїй мамі. — Ми подбаємо про неї.

— Ви й справді вважаєте, що ми покинемо її тут без захисту? — форкнув дідусь, стиха загарчавши. — Якщо нам доведеться залишити нашу малечу в цьому місті, то ми його ретельно пильнуватимемо!

— Пильнуватимете? — Король пополотнів, а голос його став схожий на писк.

— Певна річ. — Дідусів хвіст небезпечно смикнувся. — Якщо бодай якась ворожа армія колись надумає на вас напасти, вони хутко передумають, щойно наблизяться до нашої дитинки бодай на п’ятдесят миль.[18] Це я вам обіцяю.

— Овва… О! — Король дрібно закліпав. — Ну, в такому разі… — Губи його розтягнулися в широчезній сяйливій усмішці. —…ми будемо просто щасливі укласти союз із вашою родиною!

— Певна річ. — Кронпринцеса зимно всміхнулася, глянувши на масивні, у міцній лусці тіла моїх родичів. — І, гадаю, ми можемо пообіцяти, що про вашу, гм, малечу добре дбатимуть у її новому домі під нашим особистим королівським захистом.

— Гм… — Сілке делікатно закашлялася, прочищаючи горло. — Це в тому разі, якщо «Шоколадне серце» не зачиниться через оте цькування й чутки і Марині з Горстом і Авантюриною не доведеться тікати з міста?

Усі присутні на майдані дракони повернулися, щоб глянути на неї. Пролунало гарчання.

— Що ти маєш на увазі? — вигукнув дідусь. — Зачиниться? Цькування? Чутки?

— Ні! — Король ступнув уперед, несамовито махаючи руками. — Ця дівчинка просто пожартувала. Ні-ні-ні. Немає підстав для хвилювання, мої любі… е-е-е-е… друзі. На Бога, чому має зачинятися «Шоколадне серце», якщо всім відомо, що там готують найсмачніший у цьому місті гарячий шоколад? Може, колись у нас було кілька непорозумінь, але… — Він випнув груди. — Відтепер заклад перебуватиме під моїм особистим патронатом — таким не може похвалитися жоден шоколадний будинок цього міста! Власне, я вважаю, що вже незабаром «Шоколадне серце» стане найуспішнішим і найкращим шоколадним будинком у місті!

— Гм-м-м-м… — Лорд-мер притлумлено застогнав.

Кронпринцеса озирнулася й подарувала його довгим поглядом.

— То що, пане лорд-мер? — спитала вона лагідно. — Може, ви також запевните в цьому наших нових союзників?

Той похнюпився. Груди його здійнялися й упали. Навіть його крислатий капелюх, здається, зітхнув. Аж нарешті лорд-мер видушив силувану усмішку.

— Певна річ, — мовив він. — «Шоколадне серце» дістане нашу беззастережну підтримку.

— От і чудово, — просичала мама. — Ми й самі в цьому переконаємося, бо відтепер регулярно вас навідуватимемо.

Король, зачувши це, став смикати краватку, трохи позеленівши на виду. А от очі кронпринцеси лукаво заблищали. Вона ступнула вперед і заходилася обговорювати торговельні угоди й коридори безпеки. Незабаром вона й Цитрина вже вели довгі й дуже ґречні перемовини, мама й дідусь уважно їх слухали, а тітоньки шепотілися власною мовою, якої ніхто, окрім них, не розумів.

Я стояла осторонь, поряд із Сілке й Мариною, задоволено спостерігаючи за цим.

— А я вже визначилася, що буде в моїй наступній листівці! — Сілке скинула руки, наче вже тримала аркуш. — «Шоколадний будинок, який урятував місто! Смачнючий шоколад, який розтопив навіть драконяче серце!»

Марина завела очі.

— Знову ця дурня… — пробурмотіла вона.

Аж потім лагідно всміхнулася нам обом.

— Сподіваюся, ви вже готові вирушати додому, — мовила вона. — Бо, судячи з усього, на нас чекає чимало роботи.