Стефані Берджіс - Дракон із шоколадним серцем

своїх нових клієнтів, то жодним чином цього не виказала. Вони з Горстом прибули менше ніж за годину після того, як за ними до «Шоколадного серця» відрядили Сілке в супроводі трьох вояків. На той момент величезний майдан перед ратушею звільнили, щоби там могла розміститися вся моя родина. Вояки, певна річ, не пішли — вони чекали всередині ратуші разом із розчарованими бойовими магами, просто про всяк випадок, якщо раптом щось піде не так. Король і кронпринцеса стояли під дверима ратуші разом із лорд-мером, обличчя в них були напружені, проте люб’язні. Принцеси Софії з ними не було. Вона стояла в оточенні драконів і, насупившись і енергійно розмахуючи руками, сперечалася з моїм дідусем про межі людського інтелекту. Хто б міг припустити, що принцеса цікавиться запилюженими старими фоліантами з філософії? Я пошкодувала, що тут немає мого брата — він би залюбки взяв участь у цих дебатах. Та Яспис був би просто в захваті!

Нарешті на віддаленому кінці вулиці з’явилася Марина, за якою йшли Горст і Сілке. Вона обвела всю цю сцену одним довгим поглядом, відтак знизала плечима й підійшла до нас із незрушним, як завше, обличчям. Горст, Сілке й вояки несли тарелі з накривками, а на спинах тягли важезні навіть на вигляд лантухи, схоже, напхом чимось напхані. Сама Марина несла в руках лише один величезний згорток — за формою я здогадалася, що це неймовірного розміру глек-шоколатьєре, загорнутий у рушники, щоб зберегти тепло.

Що саме в цьому глеку, я знала достеменно.

— То що, дівчинко? — спитала вона, коли я підбігла до неї, щоб привітатися. Її погляд ковзнув величезними тілами моїх родичів, їхньою дивовижною лускою, потім перемістився на короля, кронпринцесу й лорд-мера, що стовбичили із закляклими посмішками на обличчі. — Тобі аж так запала ідея змусити мене приготувати шоколад для королівської родини?

— Ви прийшли! — вигукнула я, не в змозі приховати усмішку. — Ви цього разу не забарилися! Не зволікали!

— Гм, — форкнула Марина. — Мені все це вже достолиха набридло. І, до речі… — Вона подарувала мене якимось загадковим поглядом. — Може, це тебе здивує, але після того, як я скуштувала твого гарячого шоколаду, мені раптом здалося, що я здатна на все.

Щось було в її словах — і в тоні також — щось таке, від чого в мене аж засвербіло між лопатками. Щось…

Утім часу вимагати пояснень у мене не було. Король кивнув, наказуючи наблизитися.

— Наша шоколатьє прибула!

Він підвищив голос, щоб його почув увесь майдан, і мої родичі повернули масивні голови. Вони дивилися, як Марина спокійно йде повз них до короля. Обіч неї йшла я, а Горст — за нами.

— Мадам шоколатьє, це наші… е-е-е-е-е… вельмишановні гості. — Його величність нервово показав на мою родину. — Вони воліють скуштувати вашого славетного гарячого шоколаду, адже, вочевидь, чули, що він найкращий у нашому місті.

Лорд-мер пробурмотів щось нерозбірливе, наче похлинувшись. Його обличчя, потішено помітила я, аж побуряковіло спересердя.

— Авжеж! Ми завжди раді прислужитися почесним гостям його величності! — Горст хутко вклонився — спершу королю, кронпринцесі й лорд-мерові, потім моїй родині й принцесі Софії. Вираз його обличчя здавався напруженішим, ніж зазвичай, вибалушені очі заблищали, коли він глянув на величезних драконів, що обсіли майдан — утім посмішка гендляра не полишала його вуст. — То ми можемо починати частування?

За наказом короля двоє вояків поквапилися до ратуші й витягли звідти довгий дерев’яний стіл. Потім та трійця, що прийшла з Горстом і Сілке, заходилася допомагати їм витягати з лантухів і розставляти тарелі з накривками й таці — ласощів тут було вдосталь. На столі з’явилися високі граційні келихи з шоколадним кремом, а біля них — шоколадні тістечка на срібних тацях для пирогів. Величезні тарелі були наповнені більшими, ніж зазвичай, шоколадними горішками,[17] а обіч із ними з’явилися ще й інші десерти, яких мені досі не траплялося бачити — напевне, Марина винайшла їх, поки мене не було. Неповторний, дивовижний аромат шоколаду оповив стіл, змішуючись із хрустким осіннім повітрям, і всі дракони здійняли голови, щойно його вдихнувши.

П’ять пар золотих очей вражено заблищали. Мої родичі зацікавлено спостерігали за смаколиками, які з’являлися на столі.

Марина підступилася до столу й розгорнула цупкі рушники, які зберігали в теплі величезний, у два фути заввишки, глек-шоколатьєре із сяйливого срібла. Вона поставила його в центр столу й усміхнулася Горстові.

— От бачиш! — вигукнула вона. — Не такою вже дурістю з мого боку було притягти сюди з Вілленни цю штукенцію!

Відтак вона озирнулася до мене, поступаючись місцем біля столу.

— Авантюрино? Може, цього разу обслуговуватимеш гостей ти?

Та залюбки!

Щосили напружуючи м’язи, які натренувала в Марини на кухні, я обома руками підняла величезну важку шоколатьєре і звільна, обережно, нахилила її, щоб налити темний паруючий шоколад у п’ять порожніх полумисків, розставлених на столі.

Зусібіч пролунав пошепт, коли повітря наповнив аромат гарячого шоколаду. Я глибоко вдихнула, упізнаючи приправи: ваніль, мускатний горіх і… так…

— Я вирішила, що їм сподобається, якщо додам до шоколаду багато чилі, — мовила Марина. — Тобі ж це припало до смаку!

Авжеж, першу порцію я віднесла дідусеві. Потім поставила полумисок перед мамою. Коли я зустрілася з нею очима, у грудях усе стиснулося.

— Просто спробуй, — мовила я до неї. — І ти все зрозумієш.

«Будь ласка, зрозумій», — додала я подумки. Я б не стала принижуватися, промовляючи це вголос. Але й відійти від неї мені було несила. Я просто стояла й чекала, геть забувши про інших членів родини.

Мама довго дивилася на мене згори вниз. Я стиснула кулаки, бо впізнала цей погляд. Так само вона дивилася на мене сотню разів, збираючись з’ясувати, чи сильно я відстаю в навчанні. Цей погляд наче промовляв: вона сподівається, що я її здивую… але на це не розраховує.

Відтак мама опустила масивну голову і граційно, обережно сунула роздвоєний довгий язик до полумиска. На майдані запала тиша. А мама… усе ласувала й ласувала шоколадом. Нарешті полумисок спорожнів. Мамині золоті очі розширилися. Вона глянула на мене з виразом, якого я досі жодного разу не бачила.

— Ти що, умієш це готувати? — вимогливо спитала вона.

— Уміє, — відповіла Марина, що стояла в мене за спиною. Я й не почула, як вона підійшла — такою мірою зосередилася на мамі. Голос моєї наставниці був упевнений і спокійний, а її долоня твердо лягла на моє плече, підтримуючи. — Вона найкраща підмайстриня з тих, що я мала.

— Авантюрина?! — вигукнула Цитрина. — Але ж…

Вона затнулася, бо материн хвіст