Оксана Іваненко - Тарасові шляхи

Це він сказав надто скромно про себе. Він сам ще не розумів, що сталося. Мало сказати "хвалив". Гребінка і його знайомі трохи не плакали, читаючи палкі, щирі рядки. Вони не умовляли, як Сошенко, "не забувати малювання", для них ясно було, що Тарас насамперед — поет, поет, якого ще не було на Україні.

Євген Павлович радів.

— Давайте усе, усе, що ви написали. Я допоможу одібрати, привести до ладу, — казав він. Гостинний і привітний Євген Павлович до всіх ставився доброзичливо, а до Тараса, як до свого земляка, особливо. А тепер він відчував, що Тарас—поет, який обжене їх усіх у літературі.

Майже всі свої твори Тарас присвятив своїм друзям. Так, "Перебендю" — про народного співця-кобзаря — Євгену Павловичу. "Івана Підкову" — любимому Васі Штернбергу, "Тополю" — старенькій матері свого товариша, художника Петровського, яка приголубила Тараса, такого чулого на ласку.

Він одібрав для збірки елегію "На вічну пам'ять Котляревському", який нещодавно помер, і послання "До Основ'яненка". Прочитавши їх, Гребінка зрозумів, як глибоко і вимогливо ставиться молодий Тарас до української літератури, до українських письменників. Для Тараса література була не розвага, не насолода, він вимагав від неї щирої правди для народу. Але всієї сили і значення Тарасових поезій не міг ще збагнути й Гребінка.

— Як ти назвеш книжку? — спитав Штернберг. Тарас замислився. Перед очима постала картина... Цвинтар, могилки. На могилці старий сліпий кобзар співає пісні, а люди слухають уважно і, затамувавши подих, слухає мале білоголове хлоп'я.

Кобзар... Хай буде "Кобзар". Так, друже? А ти намалюєш його.

Штернберг любив Україну, відчував, як справжній художник, її природу. Він міг намалювати одне дерево похиле, один млин старий або пару волів круторогих, але так намалювати, щоб відчувалися за цим безбережні степи і вся поезія рідної країни. Недарма, оглядаючи ескізи, які він з України привіз, Великий Карл розцілував його і сам мріяв поїхати на Україну, пожити десь на березі Дніпра.

І Штернберг намалював для першої книжки свого друга Тараса малюнок. Сидить старий сліпий кобзар на призьбі, кобза коло нього, дивиться уважними очима мале хлоп'я в брилі.

— Дякую тобі, друже, — мовив Тарас і міцно обняв приятеля.

Довго мовчки дивився на малюнок. Нагадував він йому його дитинство і столітнього діда Івана, і його самого, жвавого, цікавого до всього, хлопця.

*

Перша книга! Перший "Кобзар"! Як нетерпляче чекає його виходу Тарас. Ех, шкода, нема Штернберга! Повесні обнявся з ним Тарас востаннє на набережній Неви, стояв довго, поки той зійшов на пароплав, з ним ще знайомий художник-мариніст Айвазовський — поїхали щасливі до Італії.

— Не забудь мене, Васю! У "Кобзарі" був вірш на чотири рядки:

На незабудь.

В. І. Штернбергу

Поїдеш далеко,

Побачиш багато;

Задивишся, зажуришся, —

Згадай мене, брате!

Вася махав із палуби шляпою, кричав:

— Кінчай Академію! Чекатиму тебе в Римі! Надішли "Кобзаря" одразу, як вийде! До побачення, Тарасику!

До побачення! Звичайно до побачення. Тоді гадалося — побачаться ще і в Римі, і на Україні, і в рідній Академії в Петербурзі.

Тарасові здається, ніхто не замінить Васю. То була така безтурботна, захоплена молода дружба! Хоча останнім часом коло знайомих дуже поширилося. Тарас почав більше зустрічатися з літераторами. У Петербурзі були на той час різні гуртки, літературно-музичні салони. Збиралися у старого графа Вієльгорського, у медальєра графа Федора Толстого, у Кукольників, у редактора "Художественной газети" Сгруговщикова. У декого з них були спеціально визначені дні на тижні, а то й просто збиралися вечорами. Молодше покоління любило збиратися у Панаєва, у найгостиннішого серед літераторів — Євгена Павловича.

У Гребінки Тарас познайомився з Панаєвим та іншими літераторами, що друкувалися в "Отечественньїх записках", "Современнике". Тут на вечорі вперше почув він про Бєлінського, талановитого молодого критика, про якого моторний, живий Панаєв говорив із надзвичайним запалом.

Справді, статті його привертали увагу всіх, хто більш-менш цікавився літературою.

— Ми таки перетягли його до Петербурга з Москви,— задоволене казав Панаєв.— Для російської літератури почнеться нова доба. Звичайно, визнані петербурзькі знаменитості звисока дивляться на нього, звуть студентом-недоучкою. Але ви знаєте, навіть Пушкін цікавився його думкою,. а Бєлінський був тоді ще зовсім молодим.

Тарас побачив Бєлінського на вечорі у Струговщикова. Взагалі, то був чудовий вечір у квітні 1840 року.

Зібралося багато знайомих і, звичайно, Великий Карл. Скільки карикатур намалював він у той вечір з Глінки! "Глінка на балу в Смольному інституті", "Глінка "обожаемый", "Глінка, що співає без голосу і без фрака" (Це вже, звичайно, коли лишились тільки свої!), "Глінка в захопленні від своїх творів", "Глінка замислив нову оперу" і так без кінця. І Брюллов і Глінка були в ударі — але не з самого початку...

Мета вечора — послухати приїжджих музикантів Дрейшока і Стера. Приїхали брати Кукольники, Федір Толстой, Одоєвський, Панаєв, скульптор Яненко ("завжди П'яненко", як його звали), Сологуб, Микола Маркевич, з яким Тарас уже добре був знайомий. Прийшли ще художники й літератори.

Зайшов чоловік років 32-х, худорлявий, блідий, з строгим обличчям.