Оксана Іваненко - Тарасові шляхи

— От послухай, Соха, — захоплено зустрічає його Тарас, — от послухай, що я написав:

Нащо мені чорні брови,

Нащо карі очі,

Нащо літа молодії

Веселі, дівочі?

— Та одчепись ти з своїми нікчемними віршами, — зневажливо каже Сошенко. — Чом ти справжнього діла не робиш? Як у тебе програма посувається? Тарас чухає ніяково потилицю.

— Соха, я задумав написати велику поему — про дівчину, яку обдурив москаль-панич, як її з дому вигнали, як вона з дитиною поневірялася...

— А хто малюватиме за тебе? — перебиває його Сошенко.— Кинь, Тарасе, ці дурниці!

Тарас мовчав. Ні, він не міг кинути. Все частіше й частіше брався він за перо. Це було його найсильніше покликання, дужче над усе.

Воля, яку він нарешті мав, дарувала йому і велике натхнення і силу слова.

Те, що лише прокидалося в ньому, коли він у Літньому саду, білими петербурзькими ночами пробував писати свої перші вірші, тепер прорвалося, як весняний стрімкий потік.

Він ними, своїми рядками, виклик кидав.

Затоплю недолю

Дрібними сльозами,

Затопчу неволю

Босими ногами!

Тоді я веселий,

Тоді я багатий,

Як буде серденько

Поволі гуляти!

Він таки написав задуману поему. Звичайна історія, така, які часто траплялися у нього на очах, виросла в глибоку трагедію дівчини з народу, трагедію матері, трагедію дитини, покинутої батьком.

Він усім серцем ставав на її захист, протестував проти брехливої моралі та кріпосницьких звичаїв. Він обурювався з недостойної поведінки людей.

Кого бог кара на світі,

То й вони карають...

Люди гнуться, як ті лози,

Куди вітер віє.

Сиротині сонце світить,

(Світить, та не гріє), —

Люди б сонце заступили,

Якби мали силу,

Щоб сироті не світило,

Сльози не сушило.

Він писав і не знав, що тисячі жінок поливатимуть сльозами його щирі, його гнівні рядки, його "Катерину".

Це був один із перших його великих творів — поем.

"Я присвячу свою "Катерину" Жуковському, — подумав Тарас, — на пам'ять про незабутній день мого визволення, в подяку за його участь та співчуття".

Чому саме Жуковському цей, а не інший твір присвятив Тарас?

Штернберг якось розповів про дитинство Жуковського, і саме йому захотілося присвятити цю поему про знедолену жінку, про матір і дитину...

Він писав ще й ще, наче він тільки вчора приїхав з України і не розлучався ніколи з її знедоленим людом, жив його болем і його сподіваннями. І до них, темних, забитих закріпачених бідняків, звертав він свої слова. До рідної України писав він:

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас

Де ж мені вас діти?..

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну,

Попідтинню сиротами,

А я — тут загину.

. . . . . . . .

Привітай же, моя ненько!

Моя Україно!

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину.

Тарас завжди цікавився історичним минулим України. В друкованих джерелах про це було мало, і не завжди вони вірно освітлювали події та аналізували їх.

Та багато чув Тарас у дитинстві від старого діда Івана, чув співи — думи сліпих кобзарів, і в уяві його малювалися романтично забарвлені картини героїчного минулого, боротьби українського народу за волю. Так народилися у нього невеличкі поеми "Іван Підкова", "Тарасова ніч". Але він не тільки милувався минулим, не тільки старе його захоплювало; в кожному творі він болів і страждав за те, що робиться сьогодні — це відрізняло його твори від спокійних споглядальних віршів інших поетів.

Останнім часом Тарас часто бував у Євгена Павловича Гребінки, брав у нього українські книжки Котляревського, Квітки-Основ'яненка, але сам довго не признавався йому, що він пише.

Якось повернувся від Гребінки схвильований, радісний.

— Що з тобою? — спитав його Вася Штернберг, милий друг-товариш. Недарма їх з Тарасом студенти Академії прозвали "Кастор і Полукс". Вони і жили разом. — Портрета хтось знову замовив?

— Ні,—червоніючи відповів Тарас.— Умовляє Гребінка книжку видати. Ті вірші, що от