Віра Просалова - Празька школа: хрестоматія прозових творів, Віра Просалова

Перебігаючи все це думками перед темним вікном експресу, повз який часом пролітали метеорити іскор, Майкл пробував сам собі з’ясувати, чим саме зробила на нього та замітка таке враження. І не знаходив відповіді. Чи, власне, знаходив одну, яку за відсутністю інших прийняв як висвітлення для свого поступовання: чому власне йому, нащадкові Смільського сотника, не подивитися на країну, звідкіля прийшов його прапрадід? Чому не використати нагоди й не з’явитися самому на тій землі, щоб порівняти її з його вірджінськими горами, ланами й долинами...

Отож це була для нього проста цікавість, може, не без присмаку романтизму й авантюризму. Але лише цікавість... І як був би він здивований, коли б його переконували, що це нащадка так тягне до обріїв батьківщини старої, як колись предка гонило за обріями новими...

Гладкий біг Давидового оповідання перервався.

— Ось це, панове, вам та частина Майклової історії, яку я мусів сконструювати сам з усією правдоподібністю, що давали мені мої здогади й спостереження. А далі вже оповідатиму як очевидець.

Було це напровесні дев’ятнадцятого року. Саме коли попустили лютневі морози. Обрій прибирав важкого олив’яного вигляду, гайвороння, здавалося, чіплялося крилами за хмари, і сніг починав шерхнути. Давно вже відгриміли гармати повстання проти гетьмана, окупаційна армія центральних держав залишила по собі лише стоси рушниць і трупів. Зате жадібна північ починала тиснути нестримним валом... Повстанчий загін, у якім я був старшиною, спинився якось на ніч на одному з фільварків Київщини. Усі були до смерті потомлені. Затиснуті з двох боків у кліщі московською кіннотою, у кліщі, які, сходячись за нашими плечима, гонили нас усе далі й далі на захід, ми були як загнані звірі. Пам’ятаю безнадійну халепу, дощ зі снігом і вітром, що навіжено рвав солом’яні стріхи фільварку. Штаб загону, стиснутий у невеличкій хатині, спав покотом на застеленій соломою долівці, всі вдягнуті з револьверами та бомбами при руці.

Як я не був утомлений, але звичка привчила спати причаєно й сторожко. І вже незвикле шарудіння в сінях пробудило мене, і я в ту ж мить сидів на соломі, хапаючись за зброю. Черепок з лоєм, — освітлення того часу, — ще не загас на столі, і в його хитливому блиманні я пізнав вартового з передньої чоти, на роздоріжжі з фільварку. Обліплений мокрим снігом він ледь розплющував очі, а в сінях за ним ще ворушилися якісь прихожі.

— Що сталося?

— Та злапались-мо...

— Кого злапали?

— А біс його зна... Привелись-мо його зі собою...

— Давай сюди...

Сну вже не було. Розмова наша збудила й інших, що посідали на соломі.

Вартовий упірнув назад у темні сіни. За хвилинку в хату вступила мовчки якась висока постать і так само без звуку спинилася біля одвірку. Світло черепка не сягало аж до порога, а ще й високо під стелю. І з цілої постаті можна було розібрати лише її височину. Голова губилася в сутінку під стелею. Із своєї позиції на соломі я найкраще бачив поли доброї селянської свитки й високі чоботи.

Очікуючи, що це якийсь селянський парубок, я звернувся до нього по-українськи. Постать мовчки зробила кілька кроків у світляний круг, і я зразу розпізнав, що це не селянин. А він далі стояв без звуку, тримаючи руки за плечима. Вартовий виступив уперед.

— Що, він німий, чи що ?

— Ні, говорить, але ніхто з нас його не розуміє. Мабуть, німець...

І вартовий оповів, як у заметілі ця людина прийшла на саму заставу, бо, мабуть, не спостерегла її. Це викликало здивування, бо в таку погоду йшов у дорогу лише той, хто дійсно мав дуже важливі наміри. Які ж вони були в цього чужинця?

Під час розпитування вартового чужинець спокійно розглядався по хаті, не виявляючи жодного занепокоєння, і, нарешті, зробив крок до лавки й сів. І тут по незручному положенні його тіла я зразу пізнав, що він має зв’язані за спиною руки.

А вартовий у той час викладав на стіл відібрані від чужинця речі. Деякі товариші цілком пробудилися зі сну і, присунувшись до бликавки, роздивляли ці дрібниці. Був там гаманець з невеликою сумою грошей, нотатник, цигарниця, годинник і, нарешті, паспортова книжка. Речей небагато, але все дорогі вироби й підібрані так, як би цього не міг зробити звичайний бандит... А прихожий усе так само, ніби навіть і байдуже, сидів на лавці із зв’язаними руками й ще, здавалося, всміхався.

Я взяв у руки паcпортову книжку, розгорнув біля самого каганця й зразу ж пізнав: скельний орел — емблема З’єднаних Держав — тримав у кігтях земну кулю. Каліграфічно написане ім’я і прізвище між незрозумілим мені тоді англійським текстом та фотографія доказували, що прихожий був американець. Я наказав розв’язати йому руки. При цій нагоді він вперше заговорив.

Але ми не розуміли. І я звернувся до американця по-німецьки.

І ось тут, поволі, навіть дуже поволі, як говорить чужою мовою по-книжному вчена людина, американець почав відповідати. Так з годину тривав його допит. А він спокійно сидів на лаві, розтирав затерплі руки й невправними німецькими фразами відповідав мені. Я перекладав його відповідь, й усі із здивуванням слухали, що американський громадянин Майкл Смайлз об’явився з-за океану, щоб ознайомитися з Україною...

Було дивно, що він не залишився десь у запіллі, як це робили тоді деякі нечисленні чужинці, що прибували із Заходу на Україну. Було дивно, що він у такій халепі блукає вже кілька день, шукаючи, як сам признався, якого-будь повстанчого загону, щоб приєднатись до нього. Про його українське походження ніхто з нас тоді й не згадав. Але якби це й було нам відомо, то мало б зменшило недовір’я до дивовижного чужинця...

Допит закінчився. До рана ще було далеко. Товариші знов покотом лежали на соломі. Я покликав вартового, щоб сидів у хаті при чужинцеві аж до рана. А він спокійно повалився на солому під лавкою, так ніби був старим повстанцем, якому це є найбільш природним...

Такими то шляхами до нашого загону вступив новий повстанець, козак Майкл Смайлз.

На другий день, при ранішньому виступі з фільварку, отаман загону ще перепитав про його військову кваліфікацію й приділив його до однієї з наших кулеметних тачанок. А старшому на ній було наказано, що в разі якого-будь підозріння перша куля належить американцеві. Це ж я переклав