Костянтин Киріце - Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце

ним, бо побоювалась, аби він не залишив галявину. На щастя, Урсу вклався на краю Зеноаги, і Лучія полегшено зітхнула. Щоб залишити галявину, хлопцеві треба було б перестрибнути через усіх, а це, безперечно, привернуло б хоч чиюсь увагу. Іншої дороги не було, бо з протилежного боку чигала страшна прірва.

Трохи згодом Лучія проклинала себе за те, що ніколи не бачила знаменитих на все місто акробатичних вправ Урсу. Звідки їй було знати, що два спортивних клуби присилали в місто своїх емісарів, аби переманити до себе чемпіона школи з гімнастики? Минуло лише кілька хвилин після сигналу до загального обов’язкового відпочинку, і Лучія, вирішивши спитати щось в Урсу, а насправді переконатися, чи він на місці, побачила тільки порожню постіль над самісінькою прірвою. На якусь мить її паралізував страх… Невже? Це її вагання виявилося фатальним. Коли вони з Віктором потім підійшли ближче до урвища, щоб заглянути туди, то не побачили нічого, навіть сліду Урсу.

— Жаль… — прошепотів Віктор. — Я бачив пречудову виставу…

— Що ти хочеш цим сказати?

— Ти ніколи не бачила, як Урсу робить вправи на перекладині чи на трапеції?

— Ні! І мені дуже прикро, якщо ти саме це маєш на увазі…

— Я думаю, ця Зеноага, відколи вона й існує, ще від часів мавп, якщо вони коли-небудь були тут, не бачила кращої демонстрації акробатики.

Лучія була тут як тут, щоб шукати докази й контрдокази за й проти існування антропоїдів, але згадала, що вони лишень почали програму обов’язкового відпочинку, а вона відповідає за виконання цієї програми.

Віктор ніскілечки не перебільшував, сказавши про акробатичну виставу Урсу. Хлопець виробив план втечі ще тоді, коли готував постіль, і чекав тільки слушного моменту, він таки й спровокував його, кинувши камінчика побіля Лучії. Дівчина почала нишпорити здивованим поглядом по траві, а він тихенько, без шуму метнувся до краю урвища, став правою ногою на якийсь виступ і… зник у прірві. Саме тої миті, коли вся вага тіла ще залишалась на краю того виступу, він схопився лівою рукою за стовбур смереки, а коли права нога ковзнула з виступу й тіло почало падати, він завис на часточку секунди на лівій руці, а вільною ногою натрапив на гілку. Урсу полегшено зітхнув. Найважче позаду. І поки що тривоги не здійняв ніхто! Далі — вже дитячі забавки. Він перелетів і схопився за гілку іншої смереки, перестрибнув потім ще на одну, потім знову і знову. Він уже був на протилежному краю Зеноаги, коли Лучія й Віктор зупинилися біля його постелі. Ніхто з них не помітив, як Урсу помахав їм на прощання з протилежного краю Зеноаги, бо саме туди вони й не дивилися. Вони шукали його на найближчому ребрі, поміж смереками на урвистому схилі, в прірві, метрів за тридцять далі, і навіть уявити собі не могли, що він аж ген там.

Помахавши ще раз у напрямку привалу, Урсу вирушив на розвідку. Перш за все він визначив кілька орієнтирів, які мали допомогти йому при поверненні, потім надибав давно неходжену стежину, про що свідчили трава й квіти посеред неї. Дуже вередлива й непостійна, вона приголомшила його своїми обходами та гаками. Натрапивши на якийсь потічок, що його й дитина перестрибне, стежка сахалася вбік на двадцять — тридцять метрів; будь-який скельний виступ вона обходила далеко-далеко; зустрівши пагорок, що його можна було б подолати двома-трьома стрибками, вона знову злякано кидалася вбік біля його підніжжя. Навіть Дан зневажив би таку стежку. Цей аргумент виявився для Урсу переконливим, і він зійшов із вередливої стежки — хай біжить собі в діл.

Дорога, яку вибрав Урсу, була спершу легка — маленькі плити, накладаючись одна на одну, лежали ніби широкі сходи, але по тому, як він піднімався, вона ставала справжньою мукою. Дерева, валуни, несподівані підйоми й спуски, потоки, незліченні тріщини — все це разом створювало надокучливі перепони, які не давали анітрохи перепочити. Він навіть почав шкодувати, що відмовився від стежини… Відколи тут не ступала людська нога?..

Від цієї думки Урсу стрепенувся. Досі він просувався тільки вперед, вся увага — на пошук надійного місця, куди можна поставити ногу та за що можна схопитися руками. Зараз же, глянувши на все, він замилувався красою й багатством пейзажу. Кольори й запахи квітів ніби змагалися між собою, а під жовтим листям роїлися найрізноманітніші птахи.

Не довго думаючи, він назбирав найкрасивіших і найнезвичайніших квітів, підібрав на сухому листі кілька найдивніших комашок, яких не бачив досі, і серед них велетенського рогатого жука з іклами завтовшки як палець і таким самим великим рогом.

По дорозі назад Урсу, збираючи «прикраси», якими він хотів задобрити Лучію, зненацька наткнувся на якусь стежку. Вона ледве виднілася між травою й валунами. Це була та сама стежина, з якої він зійшов. Несподівана зустріч утішила його, в душу хлюпнула хвиля ніжності. Було таке враження, ніби він зустрів давнього приятеля.

Урсу пішов стежиною в діл, і невдовзі його радість зустрічі з дорогою була винагороджена — за одним із поворотів він наткнувся на нагромадження скель, які за кілька хвилин видали йому справжню колекцію зразків породи. Готово! Тепер можна не боятися Лучії! За таке багатство, яке в нього в кишенях і в руках, можна купити собі всі свободи… Залишалося зробити останній огляд довколишніх місць і можна повертатися на Зеноагу.

Урсу завше заздалегідь вибирав собі дерево, яке полегшувало б йому огляд. Зараз він теж знайшов його на якійсь галявині, далеченько від місця відпочинку — велетенський бук, що височів над своїми братами довкола. Хлопець навіть не помітив, як опинився на його вершечку. Він поволі повів очима: кращого місця тут не було. Потім почав ретельно, уважно, напружено, без поспіху вивчати найголовніші напрямки.

На півночі здіймалося пасмо гір: голі або зарослі лісом шпилі, гостроверхі, мов зуби, пагорби. Десь там і вхід до печери. «Щонайбільше — десять кілометрів», — подумав Урсу.

Ковзнувши поглядом нижче від гір, він побачив кілометрів за два від себе западину, схожу на корабель. То Зеноага. Саме місце привалу погано було видно, бо