Костянтин Киріце - Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце

дерева заступали його, мов щит. Праворуч і ліворуч ліс стояв такий густий, що не можна було нічого розрізнити. Тільки дерева, дерева, дерева. Але десь на овиді, праворуч, розвідник відкрив, вивчаючи складки рельєфу, глибоку долину — отже, там є річка. Зафіксувавши напрямок, він спрямував погляд на долину, туди, звідки прийшли черешняки. Долина виднілася, мов на долоні, аж до другого кам’яного мосту, про який він радше здогадався, аніж побачив його. Побачив він і звивисту стрічку дороги, поряд із срібною стрічкою річки й дороги, що в’юнилася до Зеноаги…

Розвідник зненацька напружив зір. Йому здалося, ніби він побачив якусь цятку на дорозі до Зеноаги. Цятка рухалась так, ніби повзла вперед мурашка. «Певно, мандрівник», — подумав Урсу, але не встиг докінчити думку, як позаду цієї рухливої цятки побачив ще одну.

Урсу відчув, як у ньому ворухнувся дивний неспокій. Він до болю напружив зір і щонайменше хвилину некліпно вдивлявся в обидві цятки.

Мабуть, пора вже сказати, що зір в Урсу був феноменальний. Учитель астрономії перевірив його одного разу, попросивши знайти вночі, як це роблять араби, знамениту зірку Алкоор біля Великого Воза. Тільки шануючи вчителя, Урсу не розсміявся: зірку він бачив дуже чітко. Друге випробування робилося, мов справжній ритуал. Треба було знайти в Північному Хресті на вершині чотирикутника, який захоплює й Денеб, найкрасивішу зірку з сузір’я Лебедя, дуже маленьку зірку, названу 61-м Лебедем, вона одна з тих, що найближче розміщені до Сонячної системи. Урсу побачив і її без ніяких труднощів. Перевірка закінчилася після того, як була знайдена ще одна знаменитість на небесній бані — непостійна Міра Четті…

Учитель був приголомшений: справді, гострота зору Урсу виходила за межі можливого. Мало хто із смертних міг похвалитися таким зором.

Розвідник до сліз натрудив очі, але те, що він побачив, було в тисячу разів важливіше й поважніше, ніж відкриті за одну ніч найзнаменитіші окраси зоряного світу.

Гнаний своїм відкриттям, Урсу щодуху кинувся до Зеноаги. Його товариші лиш кілька хвилин тому встали й почали готуватися до суворого польового трибуналу. Запізнись він хоч на мить — і вирок був би винесений заочно.

Йому дозволили скористатися правом захисту… і Урсу почав діставати з кишень та кишеньок усе, що він назбирав упродовж своєї мандрівки. І все мовчки, без жодного слова. Тільки енергія й завзяття Лучії зупинили готову початися гарячу суперечку біля скарбу, принесеного втікачем. Дотепи швидко втихли, втечу Урсу забули чи просто замовчали її, ба почулися навіть похвали… Атмосфера знову стала дружня й невимушена. Урсу насмілився попросити добавки їжі.

— А ти не можеш почекати? — спитала Лучія доброзичливим тоном.

— Ані секунди! — вирік він. — Аби ти знала, як я намучився, поки назбирав зразків! Я прорив справжні тунелі… А оця голуба квіточка, мов дзвоник… Я ледь не скрутив собі в’язи…

Лучія вимушена була поступитися наполяганням і дістала з речового мішка, якого весь час тримала при собі, пакетик із сухим пайком. Вона давала його невпевнено, але ж дала…

— Може, знайдеш ще один…

— Досить! — затялася Лучія.

Оте «Досить!» було доволі рішуче, і Урсу не наполягав. Але ж була ще Марія! Вона стала перед ним.

— А мені що ти приніс? — почала вона.

Яка прикрість! Для Марії Урсу не захопив нічого. Усе, що він зібрав, лежало зараз біля Лучіїної постелі. Хлопець попорпався по кишенях, але не знайшов нічого. Ні камінчика, ні листочка…

— Мені нічого не приніс… — спохмурніла Марія.

Урсу зненацька ожив, ніби на нього бризнули живою водою, навіть пожвавішав:

— І для тебе щось маю!

— Що? Де? Покажи! Давай сюди!

— Зараз не можу… — підморгнув він їй. — Почекай до вечора… Коли смеркне…

— Ага-а! Я знаю… Ти не хочеш визнати, що забув про мене, і сподіваєшся, що до вечора знайдеш щось по дорозі… Я не чекала такого від тебе!

— Слово честі, Маріє… Якщо я тобі кажу… Повір мені…

— Не вірю! Я більше тобі не вірю!

— Тоді… Будь ласка, дай мені щось поїсти… Може, в тебе залишилося…

Марія аж рота роззявила. Тільки й спромоглася сказати:

— Ти здурів?.. Чи, може, не їв? Чи хто знає?…

— Ти вгадала!.. Саме так: хто знає…

— У мене тільки скоринка хліба, якщо цього з тебе досить… Здається, є ще один помідор… шматочок бринзи… І будь здоров…

— Прекрасно! А шматка «будь здоров» не треба… І ввечері матимеш подарунок такий, якого й не сподіваєшся…

Марія понишпорила в рюкзаку й простягла Урсу залишки обіду, зумисне відмовляючись дивитися на голодного:

— Ти Лучії дякуй… Якби вона не зобов’язала нас не викидати залишків…

— Дякую вам обом… Ви дуже порядні дівчата, хазяйновиті, добрі, най…

— Ага! То зараз мені скажеш? — раптово накинулась на нього Марія.

— Що тобі сказати? — витріщив очі Урсу.

— Ага-а-а! Ти вже забув?.. Ось ти який…

— Ну, Маріє! — почав благати Урсу. — Тільки… ввечері… Чи навіть ще до заходу сонця… Але зараз не можу, слово честі…

— Здається, ти дечого набрався в Петрекеску… Ну й добре, що не хочеш!

Проте Урсу не відповів. Він спохмурнів, Марія відійшла. Але не про неї він зараз думав. Дівчина швидко проясніла, й тепла іскра майнула у неї в очах. Болісне запитання зникло. Залишалася тільки відповідь, лагідна відповідь.

Коли черешняки покинули Зеноагу, Урсу загаявся на якусь часину: ніби для того, щоб трохи перекласти свою поклажу. Але коли друзі сховалися за поворотом і зникли з поля зору, він скочив, мов ошпарений. Понишпорив у речовому мішку, дістав щось, кинувся бігцем стежкою в долину й невдовзі зник за деревами. Всього за дві хвилини