Наталія Ярославівна Матолінець - Академія Аматерасу, Наталія Ярославівна Матолінець

схоже на жодне інше. Зв’язок, який ледь тримається. Темрява, яка притягує, мовби сильний магніт. Треба було більше читати про Хаос.

Пітьма дратує, як і зриви зв’язку. Але найгірше — чорт, як — скажіть мені хтось — як шукати тут Ромі?

— За-акі!

Це Амон. Єдиний, кого я зараз хоч трохи вловлюю.

— Ньєрд каже, що вперед!..

Вперед то вперед. Розумові видніше. Хоча взагалі я певен, що в цій проклятій темряві йому теж нічого не видно.

За відсутності орієнтації в просторі рухатися важче, ніж здається, але залишмо роздуми керівним ланкам… Без зв’язку погано. Але той факт, що з нами досі все гаразд, означає, що принаймні ніхто не знепритомнів.

Вперед.

Темрява стискає, як сталеві троси. Як ніби вони проростають ізсередини, вириваються назовні поміж ребрами та обплутують.

— Коли ми повернемось, Ромі, то багато про що поговоримо.

Я намагаюсь говорити вголос. Ще сподіваюся, що вона мене почує. Що вона десь тут, у цьому Хаосі. Чи вона і є цей Хаос?

У всіх свої таємниці. Але про таке треба попереджати, Ромі, май совість. Ох, зажди, коли виберемось…

— Люди!

Раптово гучний і чіткий голос Рен.

— Мені лячно!

Ха, а наче мені ні.

— Ще трохи! — відгукується Амон.

— Тримайся, Серце! — повну нісенітницю кричу і я в порожнечу та вир за спиною.

Десь там воно, Серце, тримається.

— Вибачте! Я не можу…

— Савітрі! — цього разу я не намагаюсь придушувати роздратування в голосі, щоб до неї дійшла критичність ситуації.

— Я мушу вийти. Мушу вирватися звідси.

— Рендалл, припини! — я не чую голосів інших, але вірю, що вона послухає мене. Адже сьогодні вона сказала, що…

Щось різко рветься всередині — саме між сталевими дротами і ребрами. Перед очима все заливається червоним. Вона вийшла. Ні, ви погляньте — вона справді вийшла. Але ми ще всередині. Без Серця.

Хвиля вивільнених емоцій — наших і Ніктиних — збиває з ніг, і відсутність контролю над ними одразу стає відчутною.

Приїхали.

«Приїхали, друзяко» — так би ти сказав, правда ж?

Якого біса вона вийшла? Щоб ми всі померли тут? Ні. Вона не могла.

Десь поруч волає Амон.

Вона не хотіла відпускати ту валізу. Вона не хотіла ламати кістки на парах Керна. Рен не могла втекти. Рен — ні…

Емоції Ромі падають надривним криком. І я, здається, зараз оглухну від того, як щось у цій пітьмі волає Зіґфрідове ім’я. Нова хвиля накриває з головою. Червона пелена перед очима стає чорною. А тоді до рук повертається чутливість. Холодний і твердий камінь. Біль у долонях. Шалене запаморочення. Чиїсь голоси. Багато голосів. Подув вітру.

Ми вийшли. Ми виборсалися з того проникнення.

— Нортоне, боги, що сталося? — голос професора Тота схвильований, і, мабуть, небезпідставно.

Намацуючи підлогу та долаючи запаморочення, я стараюсь підвестися на ноги. Роззираюся в пошуках проклятої Савітрі. Та не бачу нічого.

— Пане професоре, чому все

чорне ]]> ?

Відповіді немає. Натомість хтось — Тот? — торсає мене за плече, біль тут же розбігається струмом по тілу.

— Здається, його осліпило… — стурбований, стишений голос.

Ні. Ви не жартуйте так. Чорт. Не зараз!

— Сядьте, Нортоне, — руки на плечах, наказовий тон. Одін.

Раптовий вибух — поруч. Професор — я майже певен, що то він — відштовхує мене назад — не вдається зберегти рівновагу, тож я безпорадно падаю на спину. Під шкіру входить щось гостре. Тепла кров хлюпає із загрозливою швидкістю, і от у ній уже всі пальці, а вона й далі хляскотить. Або це моя бурхлива уява.

Приїхали.

Спокійно. Це всього лиш моя кров. Кров тече, та я живий. Тот зараз допоможе. Спершу повернути б зір. Але поки що треба зробити щось із Ніктою. Думай, голово. Думай. Думай. Доки Адіті не проламала череп нашій хаотичній панні. Або навпаки.

Думай, Заксе Максиміліане Ардене. Ґайя не чекатиме вічність.

* * *

Рен похапцем перебирала десятки скляних куль, намагаючись відчути ауру подруги. «Я знайду тебе, я поверну тебе…» — вона розуміла, що це завдання з галузі неймовірного. Але де, як не в Академії богів, вірити у неймовірне?

З кожною секундою Рендалл усе впевненіше повторювала настанову директорки. Зіґфрід мав вижити. Якщо, звичайно, в його долі нема запису про смерть на балу від сріблистих голок. Та у це дівчина не вірила.

Вона пригадувала ті миті, коли гарно бачила мрії Нікти — і образ Зіґфріда в них. Адже одногрупниця, на відміну від потайного Закса, ніколи не приховувала своїх бажань і радо розповідала про них. Тож Рен знала ауру її мрій як ніхто інший. Але сфер було багато, а часу мало.

На щастя, не минуло й кількох хвилин, як одна з них обпекла, мов виплавлена з розпеченого металу.

— Нікта… — видихнула Рен, притискаючи сферу до себе.

Дівчина швидко зняла довгу сережку з лівого вуха і клацнула замком. На долоню випав брусок крейди для складних випадків. Рендалл розмашисто накреслила на підлозі символ Дерева Життя — давно забуте тремтіння пробігло по кінчиках пальців — і помістила кулю на найвищу гілку, оточуючи її рядом вузлів підтримки. Тоді занурила нігті в глибокий поріз на долоні — звідти скрапнула кров, забризкуючи схему. Кров була завжди найкращим підсиленням, найкращим зв’язком, який об’єднував усе разом.

«А зараз, Савітрі, ти виявиш усі свої навички мрієрости, бо Закс Нортон не визнає провалу», — вона усміхнулась до себе, намагаючись налаштуватись на позитивний лад. СВІТ на шиї тихо подзвонював, ніби всередині нього раптово з’явилася найменша у світі музична скринька.

Рен заплющила очі й уявила Нікту, щасливу й