Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

в ці скам’янілі століття. Часто робили це й раніше, але тепер їх розділяла стіна образ. Ще два місяці тому італійка шантажувала його й радо викинула б із вікна. На Бога, що вони роблять разом?

— Це тут.

Не вагаючись, жінка набрала код.

— Ти… ти добре її знаєш? — запитав Лоїк, поки піднімалися сходами.

Софія не відповіла: обережно ступала нерівними східцями, ховала обличчя у тінь. Старі лампи відкидали на стіни відблиски у формі ромбів і зірок.

Перед дверима вона поправила пальто й пасок сумочки на плечі, ніби прийшла на співбесіду чи до директора школи їхніх дітей. Лоїк скоса спостерігав за нею: щось середнє між італійською мадонною та азійською статуєю, синкретизм, який нагадував еллінсько-буддистські скульптури з Ґандгари. Ніколи не бачив її такою зніченою.

— То ти її знаєш, чи ні? — роздратовано повторив він.

Софія подзвонила, посміхнулася чарівливо й водночас зверхньо, зумисне підкреслюючи своє шляхетне походження:

— Це моя хрещена мати.

Лоїк не встиг більше нічого запитати, бо двері вже відчинялися.

— Софія? Міа cara[63]…

43

Лоїк увійшов до передпокою, де жінки обіймалися, тішилися зустріччю. Поки ніхто не зважав на нього, розглядав Андреа: десь за шістдесят, низенька, худенька, видовжене обличчя а-ля Модільяні. Великі овальні очі, тонкий ніс, чіткий малюнок вуст із виразом пристрасної ніжності, попри це доволі жорсткий. Обличчя з ікони обрамлювала зачіска «каре» з перламутровим відтінком сивини. Певно, звабливість Кено виявилася й ствердилася не за один десяток років. Попри зморшки й сухість шкіри, початковий образ, накреслений на свинцевому овалі, залишився незмінним — тендітним, але впевненим.

Софія відрекомендувала свого супутника. Жінка миттю звернулася до нього французькою з шорстким акцентом, від якого спиною бігли холодні струмочки:

— Лоїк… — жінка невимушено розкошлала йому волосся. — Мій маленький Лоїк… Джованні часто говорив мені про вас.

Ось і дізнайся тепер, що він міг сказати. Лоїк заледве знав свого тестя, і єдиним, що будь-коли відчував до італійця, був страх.

Андреа провела їх до вітальні з бетонними стінами, пофарбованими вохрою та прикрашеними сузір’ями дрібничок із кутого заліза. Обстановка справляла враження жорсткості, суворості, близької до атмосфери церкви.

Вони сіли на диван і, поки господиня ходила варити каву, мовчали: Софія — вочевидь розчулена тим, що опинитися тут, Лоїк — досі приголомшений відкриттям. Після стількох років, прожитих разом, — цілком новий бік життя колишньої дружини.

Повернувшись із тацею — срібло, мідь, порцеляна, — Кено налила три чашки й запитала французькою:

— Похорон пройшов як належить?

— Кено, я не могла…

— Знаю, люба моя… — далі жінка пробурмотіла, мовби сама до себе: — Оgni cosa a suo tempo, ciascuno al suo posto e un posticinoper ogni cosa…

Ця італійська приказка означала приблизно: «Для всього свій час, і кожному своє місце». Інцидент вичерпано. Коханка зайва на офіційному похороні.

— Якщо вірити його записникові, — почала Софія, — останньої ночі він був із тобою.

Андреа посміхнулася — її скорбота ховалася десь глибоко в крипті, за замкненими дверима.

— Ти ведеш розслідування?

— Ми просто хочемо зрозуміти…

— Ти розкажеш поліції?

— Звісно, ні. Хоча вони все одно дізнаються.

— Хай там як, твоя мати їм донесе.

Жодної ворожості в голосі. Софія не повторювала запитання. Якщо Кено захоче сказати, зробить це з власної волі.

Лоїк скоса поглядав на неї: темна спідниця, чорний гольф, кольє з перлами. Італійська жалоба. Дорогою він запитав Софію про походження її прізвиська, яке означало гру в казино. Колись Джованні стверджував, що донька була його джекпотом. Простота, наївність цього пояснення ще більше здивувала його — таке не відповідало образові торговця брухтом, лукавого вбивці.

— Тієї ночі він так і не заснув, — нарешті тихо заговорила Андреа. — Він був стурбований.

— Ти знаєш, чому?

— Його дуже непокоїла зустріч, запланована на наступний день.

— Із ким?

— Я нічого не знаю про це. Він ніколи не говорив зі мною про свої справи.

— Він говорив із тобою геть про все.

Кено всміхнулася, мов Піфія, загадково й мудро.

— Ім’я Ізидор Кабонґо вам про щось говорить? — дозволив собі запитати Лоїк.

— Ні.

— Трезор Мумбанза?

— Теж ні.

— Лоран Бісінґ’є?

— Ніколи не чула цих імен. Це африканці?

— Авжеж, конґолезці.

Софія перехопила естафету:

— Підозри поліції стосуються татових справ у тих місцях.

Кено повільно похитала головою, опустила погляд до своєї чашки. Все це, здавалося, не надто її цікавило.

— Ти знаєш хоча б, де в нього була та зустріч?

— І гадки не маю.

— Ви знали, що він продав усі свої акції «Coltano»?

— Так. Джованні стомився… — жінка невизначено махнула рукою.

— Гадаєте, він збирався викупити свої частки?

Кено ніжно глянула на Софію:

— Він, як завжди, зробив би все, щоб захистити тебе й твоїх сестер.

Запала мовчанка. Лоїк раптом замислився про те, що Кондотьєр залишив їй… У своїй роботі він нерідко стикався з тим, що чоловіки навіть не згадували в заповіті про коханок, побоюючись посмертного розголосу.

— Він більше не вірив у африканський колтан, — нарешті пробурмотіла Кено. — У ЗМІ висувалися звинувачення до «Heemecht» стосовно фінансування конґолезької війни. Великі компанії зрештою почали б діставати сировину деінде. Навіть китайцям усе це починало здаватися заскладним.

Жінка виказувала своє справжнє становище: вона — єдина, з ким Монтефіорі говорив про свої справи, Софія мала рацію. Журналістка спеціалізувалася на міжнародних конфліктах, зналася на механізмах молодих ринків та добре уявляла собі крихку світову рівновагу.

— Сеньйор Монтефіорі згадував про нові родовища в Північній Катанзі? — Лоїк вирішив, що вона,