Євгенія Анатоліївна Кононенко - Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко

Передавай привіт Ладці й Северину, — каже їй син, коли вона виходить з дому.

— Їх не буде.

— Я знаю, що не буде, але ж привіт є через кого передати?

Северин Кохта вже в Йелі, студіює етнопсихосоціоніку. А Валентина ніколи не забуде, як шестирічний Сєвочка під час однієї давньої зустрічі на Костельній підійшов і обняв її ззаду, почав розчісувати її волосся, хвалити її сережки і ланцюжок на шиї.

— І чого це ти мене так любиш, Сєвочко? — спитала Валентина.

— А мама завжди мене просить таке робити, коли тато їде у відрядження. А ти взагалі самотня, тебе треба пожаліти.

Валентина саме тоді тільки розлучилась, і слова Сєвочки розсмішили її.

— І хто тобі сказав, що мене треба пожаліти?

— Мама.

— І коли вона тобі таке каже?

— Вночі. Вона кладе мене до себе, коли тато у відрядженні.

— І вона плаче за татом?

— Ні, вона мене лоскоче і сміється.

Потім Валентина чула, як Люська рішуче смикала чоловіка, щоб той, як батько, пояснив дитині, що не все, що відбувається вдома, треба переповідати тьоті Валюшці, але Вітя Кохта був захоплений розмовою з Вітею-художником про шляхи мистецтва у постколоніальному світі, до якої приєднався навіть Вітя-академік, і це все було давно, дуже, дуже давно.

Дзвоник на мобілку наздогнав її вже на Хрещатику.

— Валюшко, це правда, що ти будеш з Юрою Боніним? — заклопотано питала Сюзанна.

— Гадаю, що так.

— Значить, треба готувати Томку, щоб вона не грюкнулась непритомна. Він не був у неї від того дня, ну, ти ж знаєш...

— Коли вона роздяглась раніше, ніж треба?

— Ніби ти сама завжди це робиш тільки вчасно! — Сюзанна люто урвала зв’язок.

Юра чекає із величезним букетом хризантем.

— Це для Томки?

— Гаразд, нехай буде для Томки.

— Ти гадаєш, на даному етапі саме вона є найнещаснішою жінкою?

— Найнещаснішою?

— Про тебе говорили, що ти шукав найнещаснішу жінку України, щоб подарувати їй свою увагу.

Юра посміхнувся.

— Я й не знав, що про мене таке говорили.

Вони піднялися по Костельній та увійшли у засцяне підворіття, яке мирно співіснувало із численними елітними галереями і розкішно відремонтованими під’їздами. Перетнули тісне темне подвір’я, Юра завбачливо присвітив ліхтариком, Валентина натиснула код, викликала ліфт, який довіз їх до помешкання «академіків». Юра вручив Томі букет хризантем.

— Раніше треба було, — буркнула Тома.

— Давайте, дєвушко, на кухню різати салати.

— Я посиджу з хлопцями у вітальні, а ви собі ріжте салати.

— Ти робила таке, коли ходила сюди сама. А тепер ти прийшла з мужчиною, то, значить, давай до нас.

— Я піду різати салати, я в Німеччині більше року працював у ресторані, — сказав Юра. Жіноцтво радо привітало інтенцію Юри Боніна, а Валентина пішла поправляти зачіску до ванни, єдиного приміщення, де було дзеркало.

Вітя Кохта рушив за нею й схопив її за литку. Він завжди робив так — певне, бажання відчути заборонений хуліганський смак життя спокушає його досить сильно, а те, що Валентина прийшла з кавалером, робило доторки у ванній вдвічі гострішим.

— Де ти підібрала Юрку?

— На вулиці, — знизала плечима Валентина.

— Добре виглядаєш у цьому... неакадемічному вбранні.

Вітя-художник також похвалив її субкультурний реглан, а Вітя-академік сказав, що йому більше подобалось, коли Валентина вбирала модельні костюми.

— А я вже давно не беру до уваги твої зауваги, — відповіла Валентина.

— А я це тільки-но помітив.

Вітя-художник відкоркував вино й розлив по склянках. Вони почали звичну балачку про інтелектуальні новини міста Києва, про давні часи і ще про щось, коли Юра Бонін раптом з’явився на порозі вітальні.

— Валю, ми зараз ідемо звідси.

Всі здивовано завмерли в тих позах, в яких їх застала ця новина, зокрема й рука Віті-художника на Валентининому плечі. За спиною в Юри Боніна з’явились три переляканих жіночих обличчя.

— Мені дуже шкода, що я не поспілкувався з вами, хлопці, але я певен, ми бачимось не в останнє. А ваші дружини вирішили повідомити мені такі деталі про мою даму, що я просто змушений забрати її звідси. Ходімо, Валю.

Жінки розгублено зникли. Юра подав Валі куртку, швидко одягся сам, і вони швидко пішли. Коли вони вийшли з підворіття на освітлену Костельну, Валя люто подумала: «А чого я раптом слухаюсь його, як та вівця?» Вона зупинилась і подивилась Юрі Боніну в обличчя.

— Послухай, я голодна, як собака! Я хочу жерти!

— А в мене навіть немає грошей запросити тебе до доброго ресторану...

— Ну то якого біса було демонструвати ці демонстрації! Я добре знаю цих гадюк і можу собі уявити, що вони могли тобі говорити.

— Ходімо в «Метроград». Там є непогані снеки. З пивом.

— Яке, в дідька, пиво? Я вже почала з хлопцями пити вино.

— Ну то, може, ти краще знаєш, де тут можна посидіти. Ходімо, Валю. І не сердься, що я забрав тебе звідти. Іноді треба робити і так.

Вони зійшли з Костельної й рушили вгору по Малій Житомирській. Дійшли до кафе у підвальчику, знайшли місце в напівтемряві. Валентина посміхнулась.

— Ну і що вони встигли тобі сказати? Що я живу з усіма їхніми чоловіками, якими вони так пишаються — якщо це, звичайно, можна назвати життям?

Їм принесли келихи, розлили вино.

— Вони змусили мене пильніше придивитись до тебе.

— Пильніше?

— Якщо троє одружених чоловіків виявляють таке зацікавлення цією жінкою, то мені, чоловікові наразі свобідному...

— Ти гадаєш — увага свобідного чоловіка — це саме те, що мені наразі потрібно?

— Як твій син? — запитав Юра.

— Йому двадцять років. Йому вже не потрібен ні тато, ні вітчим.

— А друг? Друг завжди потрібен.

— У нього багато друзів і подруг.

Їм принесли салати.

— Там салати кращі. Але якщо захочеш, я запрошу тебе до себе, почастую кращим, ніж те, що зараз поїдається на Костельній.

— Я думаю, Юро, їм шмат став поперек горла! Особливо бабам! Ти все-таки молодець. І, хай там що, у нашому віці не так важливо нажертись...

— А що важливо?

— Те, чого нема. І не буде.

— Кохання?

— Дружба. Довіра. Щирість. А коханням нехай розважаються наші діти.

— Ти знаєш, Валю, а я йшов за тобою в підземному переході. Дивився на твої ноги і думав: чому не я купив цій жінці такі гарні чобітки.

— Ой, не