Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

козацький міф. Згідно з цим міфом, козаки були вихідцями з простолюду, належали до плебсу, відстоювали інтереси народних мас, зокрема селянства. І водночас вони, принаймні їхня верхівка, мали добру освіту.

Хмельницький у «Повісті про Український народ» постає як розумний політик, що прагне звільнити Україну від влади польських та руських панів. Хмельниччину Куліш ладний інтерпретувати як соціальну боротьбу між простолюдом і шляхтою (дворянством). Він писав: «На початку війн Богдана Хмельницького з поляками на боці козаків був увесь простий люд, а на боці Поляків усе Українське дворянство. Простий люд прагнув звільнитися навіки від кріпацтва; дворянство всіма силами намагалося втримати над ним свою владу»[285]. Показові слова, які ніби сказав Богдан Хмельницький поляку Адаму Киселю та іншим польським послам: «А про селян що ви нам кажете! Хто ж за них заступиться, якщо ми, козаки, їх залишимо? Може, ви раді душити їх своїми панщинами, але ми цього не попустимо! В нашій Україні за князів Варягів усі були вільні. Це ви, Ляхи, завели в нас кріпацтво! Та не довго вам панувати над руським людом»[286]. Отже, Хмельницький і козаки представлені як захисники простолюду. Це була благочестива вигадка. Але вона охоче сприймалася в українському соціумі. Подібні погляди підтримували не лише народники, але й радянські ідеологи. Куліш також апелює до спадку Київської Русі, заявляючи, що за князів-варягів усі були вільними. Тобто ті далекі часи подаються як суспільний ідеал. Дещо подібні погляди зустрічаємо і в Костомарова.

Цікавою виглядає інтерпретація Кулішем Переяславської ради. Про неї говориться як про подію, що сприяла зміцненню Росії. Куліш пише: «У 1654 році 8 січня відбулося нарешті злучення України з Московським царством. Ця подія, після звільнення від Татарської кормиги, була найдоброчинніша для Російської держави; бо за допомогою козаків Росія взяла тоді остаточну перемогу над Польщею, яка довела була її до крайньої знемоги. Тому ім’я Богдана Хмельницького повинно бути поважне не тільки для Українця, а й для кожного Росіянина»[287].

Куліш у «Повісті про Український народ» вважає, що тоді освіченість українського народу знаходилась на високому рівні. Він малює образ ідеальної нації, про яку мріяли діячі українського національного руху. Ця нація повинна бути достатньо освіченою, а її члени мають цікавитися загальнонаціональними проблемами й орієнтуватися в питаннях політичних.

Куліш навіть вважав, що Хмельниччина започаткувала на теренах України цивілізацію, яка мала добрі перспективи для свого розвитку. Мовляв, завдяки діянням цього гетьмана виникла демократична форма правління і «кожен знав тоді, що він правосильний член нації, кожен обертав у своїй голові політичні ідеї; не обмежувався тільки своїм домом, своїм селом, містом; думка його була така широка, як широка Україна, і все, що запроваджувалося в Україні, було кожному добре відомо; чи обрання гетьмана, чи війна з сусідами, чи договір із чужоземною державою — все це проходило через усі голови, проникало в усі душі»[288].

У «Повісті про Український народ» висловлюється думка, що «якби протримався лад, заведений Богданом Хмельницьким, в Україні цивілізація так само тривко розвинулася б із власних первнів, як і в західних країнах Європи». Однак, вважає Куліш, «удар чола Брюховецького й породжене ним владарювання одного стану разом із владарюванням воєвод ослабили розвиток в Україні політичного тіла в самісінькій його молодості, а потім що далі, то більше народ ставав безсилим, безголосим і нарешті безтямним!»[289]

Після злочинних діянь Брюховецького, на думку Куліша, історія України перестала бути історією народу — вона стала історією гетьманів, про яких, до речі, народ не пам’ятав. Тобто автор «Повісті про Український народ» зробив із Брюховецького цапа-відбувайла. Звісно, Брюховецький був не ідеальним гетьманом. Але приписувати йому створення системи відносин, що склалися на теренах Гетьманщини, несправедливо. Формування цих відносин якраз почалося за часів Хмельницького.

Куліш продовжував ідеалізувати Хмельницького в той час, коли Шевченко вже почав різко критикувати цього діяча. Але після арешту, заслання й амністії письменник починає переосмислювати своє ставлення до козацтва[290]. У роботі «Огляд української словесності. Котляревський», опублікованій у січневому номері за 1861 р. журналу «Основа», він різко висловлюється проти козацької старшини. Куліш писав: «...козацька старшина, при всьому своєму демократизмі походження, була рідним чадом польської аристократії XVII віку, з якою, в благородній гордості й презирстві до холопів, не могла зрівнятися ні одна аристократія в Європі»[291]. На відміну від попередніх робіт, де Куліш звеличував Хмельницького, тут бачимо негативне ставлення до цього козацького ватажка. Ось яку він дає йому характеристику: «Главою піднятої в 1647 році демократії української був попередній служник магнатів, панський придворний і, на додачу, вихованець єзуїтів. Нерозбірливий у засобах для досягнення своєї мети, Богдан Хмельницький перший пожертвував простолюдинами для забезпечення власних вигод і вигод войовничої частини українців, що забезпечували його статки»[292].

На початку 60-х рр. ХІХ ст. Куліш написав дві роботи — «Падіння шляхетського панування в Україні обох сторін Дніпра в XVII ст.» (1862–1863) та «Боротьба шляхти з козаками за володіння Україною обох сторін Дніпра» (1863–1864). У них маємо спробу дати всебічну оцінку шляхетсько-козацьких конфліктів на українських теренах. Куліш виходив з того, що «козацька дика свобода» була відповіддю на «панське необмежене панування»[293]. При цьому він негативно висловлюється не лише щодо козацької старшини, а й критично оцінює природу козацького феномена: «Республіка козацько-українська це незаконнонароджене чадо республіки шляхетсько-польської, що зберегло риси свого походження»[294].

Чим була викликана така переорієнтація Куліша? В українській літературі достатньо поширеною є думка, ніби зазначена переорієнтація була визначена егоцентричною натурою цього діяча, його амбіційністю[295]. Звісно, не варто скидати з рахунку особистісних характеристик Куліша, як, зрештою, й абсолютизувати їх.

Насправді, зазначена еволюція мала під собою серйозну основу й була викликана комплексом причин. Подібну еволюцію (хай і не в такій вираженій формі), як уже зазначалося, пройшов Тарас Шевченко. По-перше, романтичний ентузіазм Куліша щодо можливостей розвитку українського народу, перетворення його в ідеальну національну спільноту поступово розвіявся. Письменник усвідомив, що матеріал, з якого твориться українська нація, є далеко не найкращим. Особливо це стосується елітарних верств. Таке розуміння знайшло відображення в його публіцистичному творі «Українофілам» (1862)[296]. Він дошукувався причин «неякісності» цього матеріалу. І, аналізуючи події історії, доходив висновку, що однією з головних причин цього є козацька «ребелія».